Я не поет

Я не поет, я віршувальник -
Думок високих шанувальник.
Розкидані свої думки
В слова збираю і в рядки.

За римою їх калібрую
І особливо не мудрую:
Що Бог у серце покладе
Те у рядках моїх буде.

Не стільки розумом пишу,
Як беру з серця і вношу
В рядки свої такі слова,
Які потім творять дива.

Хоч семеро не ждуть одного
Та в віршуванні не до того.
Буває так, що для кінця
Бракує одного слівця

Такого, що у серце ранить,
Байдужим бути не зоставить.
То ж сто рядків смиренно ждуть
Його, щоб вирушити в путь.

Десятки слів переберете
Поки оте слівце знайдете.
Готовий вірш. Стоять рядки,
Немов в когорті козаки.

Так, козаки. Тому, що вірші
За шаблю чи багнет не гірші.
Не гірші списа чи стріли –
Зброя достойна похвали!

Бо слово - то велика сила,
Що ворогів не раз косила,
Палила, нищила, вбивала,
Ярлик, мов цвяхом, прибивала

Ганьби, чи слави – навпаки.
Інші чіпляла ярлики.
То ж приказка ця не нова:
«Все можуть вдіяти слова»!

Тому я обережно, друзі,
Щоб кожному та по заслузі,
Пишу – лиш, що на душу ляже,
А також серце що підкаже.

А Тихим я чому назвався?
Тому, що наперед не пхався,
Завжди в сторонці я стояв
І все собі на вус мотав.

Тепер вже є що розмотати
І людям є про що сказати.
Набралось, накопилось бо,
Тепер прорвало, понесло.

То ж мусите трохи терпіти,
Бо вірші - це є мої діти.
А діти часом не слухняні,
Коли немає поряд няні.

16.08.2009 року.
Пилип Тихий