Не хочу говорити “прощавай”,
В погожий день червневий,
Та пахне п’янко каравай
І манить в край рожевий. Говоримо, що самостійні ми,
Але хіба це так? Не знаю.
Завжди були ми лиш дітьми
Поміж життєвого розмаю. І лищ тепер ідем у світ,
Не знаючи, що буде далі:
Падіння буде чи політ,
Веселощі чи лиш печалі. Та віримо, що це життя,
Де все здається кольоровим
Відкриє світле майбуття
На зустріч мріям новим. Я “прощавай” не хочу говорити
Усім своїм учителям
Вони ж примушували вчити
Й ми їм завдячуєм знанням. А однокласники мої –
Найкращі, рідні ,любі
Для мене ви так дорогі,
Що вас ніколи не забуду. Ніяк не можу уявити,
Що вже не зайду в рідний клас
І як без нього буду жити,
І як не бачитиму вас. Найважче говорити вам
“прощай” оте прокляте
І було б диво всім дивам
Якби змогла я це сказати. Я не зроблю цього ніколи,
Адже зустрінемось не раз,
Прийдем до нашої ми школи
І завітаємо в наш клас.
| 
у Вас 
0
