на сході туманіє,
наче пташка
за краєм неба
спрокволА ворушить
зо сну потерплими
мосяжними крильми…
реальність,
як пласкА
лабораторна чашка –
вмістилище
драглистої пітьми.
постійні лінії і форми
себе намацують з півзабуття
у цьому
киселі агар-агарнім,
як гра уяви,
що шукає аналогій
у небі
нестатично-хмарнім.
а спонад це
відновлення напівсвідоме
з нічного темного,
таємного, взаємного злиття –
витають душі Всьо`го
вречевлено-живого:
спішать хутчій
впірнути всяк
до свого «дому»,
бо хто не встигне
з першим промінцем –
той не побачить дня нового,
земного,
й продовження
зумовленого формами життя.
|