ДО-СВІТ

на сході туманіє,

наче  пташка
за  краєм  неба
спрокволА  ворушить
зо  сну  потерплими  
мосяжними  крильми…

реальність,  

як  пласкА
лабораторна  чашка  –
вмістилище  
драглистої  пітьми.

постійні  лінії  і  форми

себе  намацують  з  півзабуття
у  цьому  
киселі  агар-агарнім,
як  гра  уяви,  
що  шукає  аналогій  
у  небі  
нестатично-хмарнім.


а  спонад  це  

відновлення  напівсвідоме
з  нічного  темного,
таємного,  взаємного  злиття  –
витають  душі  Всьо`го  
вречевлено-живого:
спішать  хутчій
впірнути  всяк  
до  свого  «дому»,
бо  хто  не  встигне  
з  першим  промінцем  –
той  не  побачить  дня  нового,  
земного,
й  продовження  
зумовленого  формами  життя.