- В цьому замку іноді можна відчути присутність його колишніх власників ще з ХІХ століття. Кажуть, тут іноді навіть з'являються привиди. Але я особисто вважаю, що все це красиві легенди, щоб надати цьому місцю особливого шарму таємниці. Сумно, що ми вже перестали вірити в казки. - Соля вже майже на автопілоті проказувала завершальну фразу екскурсії. Туристи робили останні кадри, дратуючи дівчину спалахами новітньої цифрової техніки. "Хвала Богу, це вже останні. Ще одна група, і я сама вже стану привидом. Як все це сумно..." - подумала Соля і відчула на плечі легкий неприємний доторк чогось холодного, що змусив її здригнутися. Дівчина повернулась, але нікого не помітила позаду себе. "Це вже в'юки від втоми. Скоріше в оркестр, до любого фортепіано..." Через півтори години Соля вже сиділа у просторій репетиційній залі за улюбленим роялем "Україна" і повторювала свою партію з дев'ятої симфонії Бетховена, гімн "До радості". В залі ще нікого не було. Вона, як завжди, приходила першою. Ніхто досі не міг зрозуміти, що змушує Солю після важкого робочого дня в бюро екскурсій щодуху мчати на репетиції маловідомого ялтинського оркестрику. Це була таємниця і для самої дівчини. Іноді вона просто ненаваділа своїх колег по музичному цеху, особливо товсту скрипальку Любу, яка, за власним висловом Солі "хоч і потворна, та все ж навіть талановитіша за мене", а іноді, а так бувало частіше, просто й хвилини не могла витримати без "цього сумного збіговиська лабухів, які псують мій музичний слух". Граючи останні такти, дівчина знову відчула доторк до плеча, холодний та неприємний, наче по шкірі проповз великий підвальний слимак. Соля здригнулась та тихо скрикнула, різко повернувшись на стільці. В залі, як і раніше нікого не було. "Що це зімною? Треба негайно їxати в село, додому, лікувати нерви" - не встигла вона заспокоїтись, як раптом налетів шалений вихор, який підняв всі ноти на пюпітрі й поніс геть до відчиненого вікна. Кришка роялю з гуркотом закрилась, не пошкодувавши нещасні клавіши. Соля ледве встигла прибрати руки. "Маячня якась..." Дівчина злякано озирнулась. Прийшла Люба. - Ну й чого треба було вікно відчиняти? - сказала вона замість привітання зблідлій від жаху Солі. - Тепер біжи збирати ноти на вулицю. "Так. Це дійсно, мабуть, був лише протяг. Нерви вже розгойдані. Сумно..." - подумала Соля і заспокоївшись вийшла з зали збирати ноти. Наступного дня Соля сиділа в своїй «комірчині», так вона називала маленький кабінетик, який правив їй за робоче місце в невличкому офісі екскурсійного бюро. Треба було передивитись графіки екскурсій для німецьких туристів на наступний тиждень, а також вивчити німецький текст екскурсії. Повністю заглибившись в папери, дівчина не помітила, як ледь чутно відчинилися двері. Раптом звук розбитого скла змусив її здригнутися. Соля підвела очі вгору і побачила, що з шафки навпроти злетів порцеляновий заварник. Поки дівчина намагалась второпати, яким чином він міг впасти на підлогу крізь скляні дверцята, не розбивши їх, з шафки полетіло ще кілька предметів, граційно минаючи скляний бар׳єр, наче воду, з характерним для води плюскотом. Спочатку Соля спробувала заплющити, а потім розплющити очі. Не допомогло. Порцелянові та кришталеві предмети вилітали з шафи, ніби танцюючи химерний вальс під німу мелодію. Отетеріння було настільки сильне, що Соля навіть не надала належної уваги тому, як її улюблена ваза, подарована мамою на день народження, трохи покружляла в повітрі, виконала останнє сальто в своєму короткому кришталевому житті і мелодійно розлетілась на тисячі дрібних прозорих шматочків. Єдине бажання дівчини в цей момент було бігти якнайдалі від цього кабінету з ошалілою шафкою. З диким криком, середнім між «рятуйте» і «допоможіть», Соля вибігла на порожню вулицю й одразу змокла під холодною зливою. Далі вона побігла, не розбираючи дороги. На шляху встав римо-католицький храм. Двері, як не дивно, були відчинені. Соля забігла всередину і тут нарешті її опанували спокій та відчуття безпеки. Дівчина безсило опустилась на одну з лав, намагаючись прийти до тями і привести хаос думок хоч до відносного ладу. Почулися тихі звуки органу, одна з прелюдій Баха. «Слава Богу, тут хтось є»- подумала Соля. – «Підійду, попорошу викликати священників. Ні, краще «швидку». Одразу ж в палату для буйних». Дівчина підійшла ближче до дерв’яної огорожі, що закривала виконавця від людських очей і ... з жахом помітила, що нікого за нею нема, а клавіші натискаються самі по собі, ніби на електричному піаніно. Соля вже не знала, чи їй кричати, чи плакати, чи бігти світ за очі. Але орган вирішив за неї: мелодія різко урвалася, далі було кілька секунд тиші. І раптом почувся такий звук, ніби на клавіатуру опустилася кувалда вагою в тонну. Нещасні клавіші застогнали в дикій передсмертній агонії і розлетілися в різні боки. Далі на сердешний орган посипалися удари за ударами, що супроводжувалися грюканням та стогоном в енну кількість децибел. Соля хотіла вибігти з храму, але двері були зачинені. Раптом погасла електрика, а по підлозі почали танцювати шалені вогники з кольорових вітражів, які чомусь стали світитися самі по собі, не гірше від лазерного шоу в нічному дискоклубі. Затуливши вуха долонями, Соля намагалась хоч якось вберегти барабанні перетинки. Звук ставав все нестерпнішим. Дівчина заволала: - ПРИПИНИ! ПРИПИНИ! ПИРИПИНИ! ПРИПИНИ-И-И-И-И!!!!! Хтось таки почув її крик відчаю. Запанувала тиша. Сльози радості з’явились на Соліних очах. Відчуття катарсису, як після першого в її житті прослуховування концерту Вівальді, опанувало дівчину. Вона ніколи не думала, що може так радіти звичайній тиші. Соля безсило лягла на підлогу і заплющила очі. Раптом вона відчула, як хтось обережно піднімає її і кладе на щось тверде та холодне. Дівчині дуже не хотілося розплющувати очі. «Я не впевнена, що те, що я там побачу, не доведе мене до істерики» - подумала вона. Коли ж врешті решт наважилась подивитись у невідомість, побачила що над нею нависло добре, гладке обличчя священника: - З Вами все гаразд? Ви знепритомніли, то я вирішив покласти Вас на лаву. Може води? Радості її не було меж. Дівчина втратила свідомість. Прокинулась Соля вже у власній кімнаті, під теплою ковдрою. У вікні грайливо стрибали сонячні зайчики. Радісно вітався ранок мелодійним співом пташок. В Соліному серці тепло закалатало: «Це був лише химерний сон...» Обличчя осяяла радісна посмішка. Дівчина пілнялась з ліжка. Пройшла до свого фортепіано і почала грати улюбленого Гргіга. Раптом вікно відчинилось. Соля злякано глянула в той бік. В кімнату влетів папірець з нотного аркушу, на якому було червоним фломастрером виведено лише одне слово:
Щото оповідання, то можу сказати одне - у Вас є певний хист то прози. Коли починаєш читати, то можеш прочитати усе і відразу, не примушуючи себе. А от щодо змісту - то не буду коментувати як і "що до чого", бо не подобаються мені такі теми. От і оцінку не буду ставити.
А мені у цьому "фантастичному" творі не сподобалося дві речі: 1. Мале використання художніх засобів; 2. Малий об'єм, бо такі твори все ж заставляють замислитися над усім, що відбувається довкола. Ось і пан Василь мабуть замислився про те, що "не подобаються мені такі теми". І буде іще багато хто, які перечитуватимуть Ваш твір, і кожен побачить там щось і для себе, бо живемо ми в ДУХОВНОМУ світі, а матерія довкола - лише люстро наших черствих забаганок...
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
От і оцінку не буду ставити. 
