Лісовичок

                               Лісовичок

          Якось раз, прогулюючись узліссям,  я побачила маленьке пташенятко. Воно жалібно било крильцями по землі і тихенько пищало. Мені стало жаль його, взявши пташенятко на руки я почала роздивлятись, чи не випало, бува, воно з гніздечка. Уважно обстеживши найближчі дерева я зрозуміла, що гніздечка поблизу немає (можливо його розбив хуліган).

          Коли я принесла Лісовичка (так я його назвала, тому що знайшла в лісі) додому зразу ж намостила з старої порваної подушки гніздечко. Годувала я пташенятко розмоклим в молоці хлібом. І мені здалося, що воно стало сильнішим.

          Не пройшло й двох місяців як Лісовичок почав літати. Я дуже любила мою пташку і нікому не дозволяла садити її  в клітку. Та я прекрасно розуміла що Лісовичок – пташка лісова і як би я до неї не прив’язалася але мені все одно довелося б віднести її до лісу і відпустити. Звичайно, мені було так боляче  й сумно відпускати її, тому що виросло пташеня у мене і зовсім не звикло до лісу. Але попри все я наважилась відпустити його.      

           Прощання було довгим. Спочатку Лісовичок полетів, покружляв, навіть сів на сосну. Але потім знову повернувся до мене. Мої спроби повторювались і одного разу я просто випустила пташку і побігла якнайдужче додому. Відбігши трохи я побачила, що Лісовичок за мною не летить. І мені ніби тягар з серця скинули але не минуло двох днів як пташка, невідомим досі способом, повернулася до мене, сіла на паркан і почала голосно щебетати. І так гарно щебетала, так гарно! Я досі гарнішого щебету не чула.

           Більше я не намагалась повернути пташечку до лісу. Минуло вже два роки, а Лісовичок досі живе у мене. Мені здається, йому дуже пощастило зі мною. Пощастило в тому, що саме я його знайшла. Пощастило в тому, що він досі не бачив клітки, а бачив тільки волю і спокійне життя, яким живе дотепер.