Щось печально. Дощ надворі не вщухає, надсилаючи однаково
їдкі краплини, мов крізь невидиму копірку. В такі моменти мені завжди сумно. Ми
з небом емоційно схожі.
Беру ручку, блокнот, в який записую, ні, навіть не
записую, відкидаю непотрібні емоції та думки, щоб напади випадкового божевілля
хоч повільно, та вщухли. Що ж, давно віршів не писав, зараз спробую зримувати. З’являються
рядки: «Таке тужливе нині небо, як дещо зараз у мені…» І…все. Паровик моїх
думок зупинився посеред шляху і, не дивлячись на вигуки машиніста-писаки: «Треба
дописати вірша, пардон, доїхати до кінцевої», стоїть, як вкопаний.
Ех, немає музи. Спить. Втекла. Де ж вона? Адже писала
моєю рукою щось типу «як сонечко під килимами хмар, страждає у мені моє кохання»,
«ділять на два кораблі, я залишаюсь в тобі», «Пасторе,кожна людина - вівця,
губиться у манівцях» тощо. Це вона мене цілувала невидимими устами, коли перо
водила, трясучись, моя рука і писала «до уст уста, солодкий поцілунок, вогні
вітрин запалює любов», це вона дивилась мені в очі «таємничо-розкішним»
поглядом, «в озерній блакиті якого» не шкода і «серце втопити». Хоча, щодо
кольору її очей ще можна посперечатись. Адже, якщо згадувати один з моїх
віршів, то очі в неї – «темно-кара ніч», що іноді загорається «полотном зі свіч».
Ще один твір власного виробництва (цікаво,що якось не задумувався над цим
раніше), описує музу, як «схожу на юну Белуччі». Ось вірша написав, а який колір
очей у пані Моніки, не знаю. Пауло Коельо у якійсь зі своїх книжок (не пам’ятаю
вже в якій, коли згадаю, напишу) каже, що твір завжди вище автора. Та які б там
не були очі в італійської актриси, на яку, либонь, схожа моя муза, це порівняння
вимальовує ще одну цікаву особливість. Моя муза – неординарна. У «просто одному
танці» з нею я помітив, що вона – «романтичне манго, екзотичне танго». Знаю
точно, що «її чорняві коси, засмага її тіла ніколи не сховають душевної краси».
Ще одна риса тієї уявної дівчини (чи може просто уяви, чи може просто дівчини) –
вона точно розумна. Пише «есемески», листи, читає книги. Полюбляє театр, кіно,
музику, хоча й «з іншої ніші». І, що важливо, полюбляє мої (може наші, може її)
вірші. Так, моя муза любить мої вірші. Вона «наливає їх у бокал» і «допиває до
дна», вона «одягає їх». І хоч «ці твори не найкращі й не найгірші», вона завжди
«цвіте у цім букеті фраз». Вірить у Бога, «в єдину і щиру любов», часом впадає
в дитинство, щоб «підняти руки й скочити у небо». Вона знає, що «немає радості
без горя», що «не збившись з курсу, не знайти вірного орієнтиру». Перешкоди
часом ламали її. Чи то «потоками часу на життєвих берегах», що «стирали» такі
дорогі «імена», чи то «без міри наповненою мірою», печалями і бідами. Та вона
не зламалась. Бо знає, що «образливі слова – набори літер, одними ними
неможливо вбити». Вона поверталась «зміцненою», «знову готовою до бою» (після
того, як лежала «пораненою на землі») із сильним духом в «обладунках рими». За
це я її люблю, навіть не зважаючи на те, що «моя любов, немов безкрилий птах,
який так хоче в небі політати»…
Щось печально. Дощ надворі не вщухає, надсилаючи однаково
їдкі краплини, мов крізь невидиму копірку. В такі моменти мені завжди сумно. Ми
з небом емоційно схожі.
P.S. Таке тужливе нині небо,
Як дещо зараз у мені.
Дівча гарненьке, чорно-біле
Слова разючі сипле сміло,
Мою сльозу, можливо, витре,
Чи стане враз весняним вітром…
Не знаю, що їй більше треба,
Чи скаже «так», чи, може, «ні»…
|
у Вас 
0
