Якщо мова йде про вірші,
Мої вірші - щонайгірші!
Та із того, що найгірші,
Я радію щонайбільше,
Бо на тлі моїх найгірших
Краще видні щонайліпші!
(Самоцитата)
В кожного з нас у дитинстві мабуть забавка така була: іноді - скельце кольорове, іноді камінчик, а то може гудзик який, чи деталька дрібна та блискуча. Що саме не так вже й важливо, а г¬ловне у несхожесті на звичайні обридні речі. Ото сховаешся з зବ¬бавкою тією де-небудь і розглядаєш потай, а до голови чого тіль¬¬¬ки не прийде, не запалахкатить, та усе барвисте радісне, чого так бракує будь-якій дитині серед дорослої сірятини і тягомртини.
Батьки побачать, і ну гримати:
- Знову якогось мотлоху з вулиці понатяг! Ану винось геть!
І несли, і слізьми вмивалися, і в носі шмигало, та у голові одне вперте було: нічого - наступного разу, як знайду, так вже приховаю, що ні за що не розшукаєте!
Давно це було. Вже не те, що дорослий, а майже старий став, та забавок не облишаю. Тепер вони, правду кажучи, трохи інші: вірші, оповідки або повістички. Для мене найдорожчі, найулюбл嬬¬ніші, вони усім іншим дурницями здаються - це ще у кращому в謬¬падку, - а буває, що і несінитницями, мотлохом і ще, як хочуть, звуть, - і всі, без винятку, вимогають: кинь їх, прийди до тями, займись вже нарешті якоюсь серйозною справою!
- Може і справді праві вони, - іноді думаю, - бо скільки вже можна!- і голова давно уся сива, і кімната моя повна паперів розхристаних, яким я сам ладу дати не можу, бо давно не пам'¬¬¬ятаю, що в них і до чого, а головне, - не потрібні нікому мої творіння, крім мене, бо до якої б редакції не потрапляли , зві¬¬¬дусіль повертаються з відмовою. А раз так, то щось в них не те, чимось не подобаються, а то ще гірше - відверту відразу викликବ¬ють. Це, мабуть, як посмішка - коли чарівна, то і володар її ¬¬¬загальний улюбленець, а коли кривенька, то всі поспішають від неї яка мога скоріше відкараскатись.
Те ж саме і з творіннями моїми, щось з ними не так. Зовнішність свою хоча б у дзеркалі розгледіти можна, а де ж дзеркало таке взяти, щоб об'єктивне сприйнятя від творів своїх отримати? Не знаю я такого дзеркала і доопрацьовую лише на свій розсуд, або, що частіше тепер буває, відкидаю у відчаї. Блукаю, мов у пітьмах, том мабуть і пишу невдало. Отакі мої кепські
справи на ниві письмеництва. Нездара я, та ще ще і невдаха! Тому і жалкувати про мене не слід! Та я і не жалкую - коли б тількитільки чули, чого тільки собі у обличчя не кинув, як тільки не облаяв себе, та все марно, бо знову перед вବ¬шими очима забавка новенька моя і знову не подобається. Але зବ¬певняю: це вже остання, і написана лише для того, щоб я міг р¬зібратіся із собою, дійти до якогось висновку.
І знаєте? - дійшов! - бо із завтрішнього ранку кидаю усе написане, снідаю без усяких зайвих думок і йду на службу.
Та вже у транспорті все може статися - образять, на ногу наступлять, а то ще й у бік штрикнуть, - і від цього спрацює раптом у голові якийсь самому мені невідомий вмикач, і понесе мене, мов тріску у повінь, за новим, та, як і раніше, нікому не потрібним сюжетом, і захочеться крикнути: люди добрі! - рятуйте, зупиніть, не дайте загинути! Та де там! Такому не можливо прот謬¬діяти - тілки коритися!
Коли ж зупинюсь? - спитаєте , а я, замислившись на хвилин¬¬¬ку, та мабуть не дуже щіро, бо і хвилинка ця мені непотрібна, відповім: ніколи!
Так, шановні, ніколи! - бо забавка ця для мене найважливіша у житті справа, бо що не кажіть про неї, а вона - покликання!
Знов увечері почне гримати жінка, що від пилу у моїй кімнବ¬ті не продихнути, що стукіт від друкарської машинки дратує, що замість цього треба відшукати якусь іншу і обов'язково прибутк¬ву справу, або, як тепер прийнято висловлюватись, халтуру.
Та хай собі грима, а я зчеплю міцно останні у роті зуби і промовчу, в той же час продовжуючи йти за новою забавкою, яка у хвилини свого виникнення здається мені, її авторові, найприваᬬ¬ливішою.
А поряд з цим мигтитиме у голові: а може на цей раз щось спрацює нарешті, бо повинне ж колись, і рукопис мій не пове𬬬неться, а перетворившись у сторінки журналу, чи навіть книги, буде забавляти й радувати не тільки мене, але й вас, мої любі, та ще досі на жаль невідомі мені, читачі!
1995
|
у Вас 
0
