|
Попередження!
Даний твір не піднімає настрій і налаштовує ваш мозок на інтенсивну розумову
діяльність. Рекомендовано для індивідів, зациклених на власних проблемах.
Заплакана. Розхристана. Поламана. Уже
надцятий день мозок безпощадно нівечать згустки , непрошитих світанками, думок.
Власне чорняве волосся бісить похмурістю, постать – слабкістю, прагнення - непотрібністю… Манірні підбори настільки
зациклились на персональному егоїзмі, що ледь не пошкодили незнайоме цуценя.
«Геть, недолуге створіння!» - це все, на що спромоглись сконфужені невдячними
словами вуста. Але ж шлях не обривається
на першому камінці.
Марафон заклопотаних вулиць лякає своєю невідворотністю. Це наче
безперервний шаховий турнір, без права на бонусний хід, тільки шах і мат, шах і
мат. З дитинства мріяла змусити тисячі сапфітових вікон всміхатись назустріч,
але тепер усвідомила – навіщо? Для чого чекати емальованих гримас, коли
справжню посмішку можна зібрати по відблисках рідних очей. Якщо такі очі,
звісно, наявні.
І ось перед черговим трьохликим слугою царства асфальту змусила
втихомирити безтактний марш розпущеного волосся і незібраних думок. Куди я йду?
Додому? До тимчасової стоянки двох валіз, що набиті різношерстими книгами,
вічно новими туфлями і звичною меланхолією? Чи, либонь, до королівства зеленого
варива з лимонним присмаком чаю, в якому можна втопити всіх мух з моєї голови і
стертих квітневими вечорами платівок, англійські акорди котрих вибивають з тебе
все, окрім свідомості.
А може буде простіше втекти з
цього міста на багато десятків снів, змінивши візу у своєї мрії? Та у білих
снах смутки набридають у півтона сильніше.
Хочеться вимкнути всі свої пристрої сприйняття невтішної реальності. На
бігбордах знову підморгують пейзажі в честь комерції. А де ж картини в мою
честь? Так хотілося б аби люди присвячували в мій адрес щось окрім щоденних
обов’язків. Хоча би незатьмарений буденністю настрій.
В свою чергу у мене вже помаленьку починає вироблятися оскома на
розгортання душі пересічним особам. Раз, другий, двадцять другий. ХХІ сторіччя
– унікальний час, епоха одноразових пакетиків і таких же одноразових почуттів.
Або ж їх свідомої підробки власним егоїзмом. Отак і у мене - ще одна стандартна історія із стандартним
заковтуванням сліз винятковою байдужістю. А «чисті аркуші» мого життя настільки
часто змінюють одне одного, що, в принципі, не встигають наповнитись змістом.
Проте власні болісті серця не тільки спустошують мрії, а й загартовують нас на
подальші удари.
Клітини мого мозку так само інтенсивно синтезували смуток і жалість до
себе, коли підбори наштовхнулись на чиєсь пригнічене серцебиття, що так разюче
відтінялось від тактів міського робочого ходу. Сто кубічних сантиметрів живої душі з тихим мурчанням
заглядали мені в совість. Скувйовджена
дорожнім пилом, чорна шерсть повільно коливалась на худенькому, не звиклому до
нормальної їжі, тільці. То було кошеня. Я ніколи не зараховувала себе до
любителів тварин, взагалі бігати з плакатами АЗОУ(Асоціація Зоозахисних Організацій
України) і відпирати вельвет від шерсті не входило до моїх прерогатив. Так само
всі ці нині популярні слізливі цитати про природу від тих, хто тоне у пластику
і фастфуді, обходили мене десятою дорогою. Але побачивши поранений
багряно-чорний клубочок життя на противагу лискучим, але мертвим гримасам
асфальту, усі фібри мого співчуття навперемішки з якою там є совістю, не
дозволили мені пройти мимо. Я просто не змогла не відчути провину за власну
приземленість, егоїстичність і прагнення летких парфумів симпатій, коли хтось
намагається вижити. За одну мить мені стало соромно за всіх темних янголів, що
дозволяють мені гратися у меланхолію.
Через своє неповноцінне призначення мої руки здавались липкішими за
теплу кров кошеняти. Я не чекала пульсуючих лозунгів про благородство. Я просто
дозволила шматочку своїх почуттів використовуватись за призначенням.
На фоні власних зледенінь ми часто замовчуємо душу. Проте це не означає,
що вона засинає летаргічним сном. В будь-який момент її можна розбудити, згадавши,
що є речі важливіші за власні перипетії.
| 
у Вас 
0
