«Дон Хуан»
Спокуснику,
нещасний дон Хуане,
Чи ти кохання й
досі не пізнав?
Чекав, коли в
душі любов повстане,
А сам вогнем
жагучим спопеляв.
В твоїх обіймах
гинула цнотливість.
Отрута смертна –
поцілунок твій.
Тобі віддавши
всіх себе на милість,
І, сльози каяття
змахнувши з вій,
Жінки кохали до
самої смерті,
А ти втікав,
шукаючи любов.
І годний був за
неї сам померти
Та не знаходив.
Йшов шукати знов.
І тягся за тобою
шлейф кривавий
Твоїх напів-шляхетних
перемог.
А ти шукав, кохав,
як для забави?
В коханні вічнім
був, неначе бог
Безпристрасний,
так само й недосяжний,
З душею демона із
тисяч протиріч.
Коханець, чародій не переможний,
Ти вщент згорів лише
в єдину ніч,
Коли закон
зневажив потойбічний,
Пізнавши врешті
справжнє почуття.
Впокорений
коханням необачним,
Шукав в очах
любові співчуття.
Та фатум стис
рукою кам'яною,
В ту мить, коли
торкнувся милих вуст.
Зойк
передсмертний розійшовсь луною,-
Воздав за гріх
зухвальства Божий перст!
|