ПОПЕЛЮШКА - 2

Повернулась додому, роздяглась, нахилилась, було, щоб шнурки розв'язати, та де там — крижаним панциром геть вкрилися. Зітхнула, махнула рукою, та хай уже так, відтануть трохи, — може, тоді. Почовгала до кухні, всілась на білий пластиковий табурет, обхопила набряклими руками сиву закуйовджену голову.

—  Боже ж мій! Боже ж мій!

І застогнала тихесенько, чи, точніше, заскавчала, мов собака, що змалечку на ланцюгу. Дивуються господарі: — Що ж йому, клятому, ще треба! І будка тепла — не тече, і їжі досить, і навіть до ставка водять раз на тиждень, щоб блохи не допікали. А він невдячний — все йому не так: дивиться з-під лоба, торкнутись до себе не дає, гарчить і зуби щерить, так либонь і вкусить, а як ніч, то скавчить тонесенько чи виє по-вовчому, аж по тілу дріж?

Набридне хазяїнові, вийде на ґанок:

—   Замовкни! Так тобі і перетак.

Підійме собака кудлату голову, зиркне червоними очима, мов полум'ям обдасть, та й знову за своє. Тут уже терпець у хазяїна уривається:

—   А, та ото ти так? Ось же тобі!

Підскочить і чоботом під ребро з усієї дурі, собака крутиться, та де там — на ланцюгу — далеко не втечеш, а біль аж пронизує. Перевертається на спину:  мовляв,  здаюся, будь-який, хоч  і найлютіший пес, зрозумів би та відступився, а розлюченій людині байдуже: поки всю пару не випустить, не припинить. Лежить собака, вже й не скавучить, а лише підсвистує. Тільки тоді і лякається хазяїн: а може, на смерть забив, пропади все пропадом. Нахиляється: та дихає, до ранку до тями прийде. Нічого, на користь піде, а як же його ще вчити? По-людськи не розуміє.

Хіба можна вирізнити людську чи якусь волю? Вона є, тоді легко і радісно жити, і не так вже важливо, які заробітки, скільки майна маєш, що до столу в тебе, бо і час твій, і простір, і один ти їм хазяїн. А коли простір твій ланцюгом обмежений і жорстокий хазяїн його кожного разу все вкорочує, так що дихати важко вже, за твоєю підневільною працею невпинно спостерігає, а сам базікає щось про дисципліну та про обов'язки перед колективом, родиною та хоч і батьківщиною, — рви ланцюг і перегризай горло такому хазяїну, будь ти чи собака, чи людина — і Бог виправдає тебе, хоч і дієш ти проти заповіту його. Воля живої істоти повинна бути недоторканою, вона священна.

Сидить стара у кухні: скавчить, виє, ще й підсвистує, бо слів людських уже не вистачає, а у голові наморочиться.

Добре, що невістка Інна не бачить і не чує, а то б витріщила свої зеленкуваті очі, аж до мозку почала б допікати:

—    1 чого вам ще треба, мамо? Ви ж подивіться — усього вдосталь, хіба що пташиного молока немає. А втім, хочете, я вам його куплю, хоч і коштує дорого, та не допоможе, натуру вашу невдячну нічим не переробиш — доведеться вже терпіти, а це ой як важко. Та замовкніть, замовкніть, з мене приклад беріть, я залізна, я стожильна, зціплю зуби та мовчу. Мені, думаєте, мед — та одні ви мені життя вкорочуєте, віджили своє і за мене віджити хочете — га?

—    Не хочу, не хочу, — крутить закуйовдженою головою стара. — Анічогісіньки не хочу, тільки спокою, волі, хоч грішки волі, але де їх узяти?..

Хто сказав, що родина дарує щастя кожному своєму членові, допомагає набути самостійності, хто?

Скільки себе пам'ятає, не було радощів, а самі лише обов'язки. М'яка її вдача призводила завжди до того, що вона підпадала під чиюсь залежність, не могла боронитися, протисто­яти, відстоювати своє ні в хаті у батька і матусі, як ще підлітком була, ні в шлюбі, а особливо тепер, коли перетворилась зовсім у ніщо. Кого ж винити? Так уже склалося, усе до цього вело: і непоказна зовнішність, сіренька, безбарвна, що  примушувала тушуватись за будь-яких обставин, не лізти уперед, бо соромилася завжди самої себе. Інші дівчата, а було це у перші повоєнні роки, після тяжкої виснажливої роботи до клубу поспішають, а вона до шибки лобом притулиться і потай спостерігає, а сама з сумом думає:

— Кому я там потрібна? Ніхто не зверне уваги, ніхто не запросить, бо вже ходила туди, та й не раз і не два, простою у кутку увесь вечір, а потім вдома всю ніч проплачу.

От стоїть вона собі отак, а ззаду вже матір налітає  чорною хмарою, — і гримати, гримати, бо все не так робить і не придивляється, щоб краще зробити, як усі інші молодиці, бо все ліньки, бо неповіртка, незграбна, та ще й дурепа. Роздратує, доведе до сліз і кине на самоті із своїми думками, ніколи не приголубить, не пожаліє, не порадить. Жорстока була, царство їй небесне. Навіть чоловік, батько старої, ніколи не сперечався з нею, а завжди в усьому погоджувався, бо залякала за довгі роки і його...

...Майбутнього її чоловіка, Миколу, взяв на квартиру батько. Миколі на той час  виповнилось вже аж тридцять п'ять років. Високий, ставний, чорнявий, з тонкими рисами обличчя, гордовитий. І була в його зовнішності одна вада, проте занадто примітна, — кульгавість. Як таке трапилось з ним, вона ще не знала, а розповів він їй про це тільки кількома роками пізніше, після того, як побралися. Знайомство їхнє відбулося якось непримітно, майже мовчки, — вона щось робила за вказівкою матері, а він, спостерігаючи та ні слова не промовляючи, лагідно і навіть трохи сором'язливо всміхався самими куточками красиво окреслених вуст. Пізніше потроху крига між ними стала танути, потекла розмова. Точніше, розповідав він один, а вона слухала, схиливши голову убік, лише зрідка вставляючи кілька коротеньких слів, а частіше за все, просто вигуків, — чи то подиву, чи захоплення. Ніколи не намагався він торкнутися її, притиснути десь у темно­му кутку, як це робили інші, поцілувати. Сидячи на призьбі з іншими молодицями та лускаючи соняшникове насіння, вона на­слухалася багато таких історій, і тепер, залишаючись із ним поруч і без жодного стороннього свідка, з жахом, але із радісним завмиранням у серці, чекала з його боку саме цього.

Та ні, її майбутній чоловік був витриманою людиною, з багатим життєвим досвідом. Перш, ніж перейти від розмов до чогось більш серйознішого, він хотів впевнитися в безхибності свого вибору. Так минула довга зима, набагато швидше промайнули весна і літо, лише восени відбулося їхнє весілля. Ото рік його залицяння та кілька перших років шлюбу були єдиними щасливими в її довгому безрадісному житті.