Колись тобою
вишиту сорочку
Ношу донині радо
на плечах.
Вона, як вишня в
нашому садочку,
Леліє вік в
яскравих кольорах.
Вона узимку тіло
зігріває,
А в спеку – в
прохолоді береже,
Хоч полиняло
полотно до краю
І стала пряжа
тоншою уже.
Між пасовиськ
одвічних і дібров,
Нарешті спину я
в житті розпрямив, –
Свою сорочку
одягнувши знов,
Прикрашену
умілими руками.
Тверезий нині, в
юності - п’янкий,
Родився, кажеш,
я у ній та виріс
Для друзів
непідхоже говірким,
Для тебе, мамо,
аж занадто щирий…
Прошу тебе – не
гнівайся, не сердься
І за прозріння
пізнє не жури, –
Неначе кров,
киплять навколо серця
Твоїх надій
нитяні кольори.
Вони мені
свідоцтва незабутні
Твоїх одвічних
помислів і мрій
Про те, щоб йшов нескорено - могутній
Весь вік свій у сорочці осяйній.
Між пасовиськ
одвічних і дібров,
На Україні спину
я розпрямив, -
Сорочку милу одягнувши
знов
Ту, що колись
подарувала мама.
Тепер тверезий,
в юності – п’янкий,
Я в ній родився
отаким і виріс –
Для когось
непідхоже говіркий,
Для тебе, рідна,
споконвіку щирий…
04.08.12
|