вмирала собачка
на газоні міському,
неоддалік гастроному:
більш не цікавив її гастроном,
і те,
що в ньому…
і те, що люди,
в хрумких торбинкАх,
нЕсли із гастроному –
собі
додому
вмирала собачка
у світлі брудному
міських ліхтарів,
як у липкІй калюжі:
моросило...
мрЯчило…
подих в мені
зупинився і остовпів –
відсторонено і байдУже
я тротуаром брела,
і от:
випадково глянула –
і побачила…
собачка вмирала –
якраз випускала дух:
на волю!
душу свою собачу…
гамір столичний
наразі всох і вглух :
стою, як бовван,
у стрімкій людській
течії –
і бачу…
так просто вмирала собі собачка
на газоні волого-зеленім:
так – гідно!
так – чинно…
так… правильно,
так –
природопричинно…
без протестів і скарг,
без пози і суєти,
зовсім якось…
без особливого значення…
(з достоїнством…
не як ТИ! –
коли сталося нам розійтись,
щоб окремо – ЖИТИ!
перше,
чим двері навік зачинити, –
встиг усе зруйнувати,
з жадібності!
і мізерного звинувачення:
все – облаяти…
замість
гідно сказати,
щось на кшталт:
забувай! –
доНЕпобачення…)
мовчки вмирала собачка…
лишень її тіло,
дрібно-дрібно ніби тремтіло,
ніби… рухалося саме в собі…
ніби, з калюжі брудного світла
втекти хотіло…
а може воно
бігло вже
теплим і ситим,
веселим собачим раєм?..
звідки ми знаєм…
що стояла, дивилася,
переймалася –
мова тут не про те:
виявилось, що вмирання,
заняття таке…
природно-просте…
як робота,
що має
свого часу зробитися –
і по тому…
собачка вмирала…
а я – обкрунулася на підборах
і пішла додому…
а далі?..
для чого ж так достеменно
фіксувати вмирання того
деталі?
я --
не прихильниця смерті…
на похорон не піду,
а як піду – не заплачу:
така людина…
але!..
як настане моя! Година,
поможи, Боже,
з такою ж
Гідністю вмерти,
як ота
Благородна душа собача…
невинна |