дві жінки,
однАково змучені,
занедбані
і брудні,
попритулялись
до муру в`язничного –
стоять
у камері при вікні,
дивляться в скло,
що, може,
із добрий десяток рОків
потому,
як мите було…
одна – сердиться:
проз оці грати,
тричі по тричі кляті,
і порохнЕчу бридку
таку,
проз павутину чорно-липку
(згинути б напріч
отому
огидному павуку!) –
і неба край-оком не бачиш…
хіба не заплачеш?..
проз павутину липкУ!
інша відказує:
глянь!
он-до видно
малесеньку зірочку!
…там,
на вулиці,
отже, вечір
безхмарний…
мабуть, гарний…
нині, мабуть,
буде і ніч веснянА
яснА,
там…
за мурами…
щедро заквітчана,
зоряна!...
прохолодно прозора
і кришталево дзвінка
така
квітнева оця
бУде ТАМ
нічень-ка…
не клич біди павуку…
може й він
не з доброї волі
живе у в`язниці отут,
а не десь –
між травами на лугу,
чи між квітОк у полі…
чи в зАкуточ-ку
чиєїсь теплої хати…
хати!..
де сіли б до столу
вечеряти
діти…
і мама з татом…
– Спати!!!
розходьтеся спати!
…багато
на світі лЮду…
одно –
вбачить зірку
у тьмаве
в`язничне вікно…
інше –
в ключі джерельнім
не побачить нічого,
окрім як бруду
…хоч до дірок!
у чотири руки
три!
балконні
й кухонні свої шибкИ,
хоч
які хочеш купуй
замшево-дорогі
до окулярів твоїх
євро-сервет-ки –
у небі
не знАйдеш зірок …
ти – такий:
не побачиш
те,
чим бачать зірки, –
од природи
в тобі
незряче…
…хто з нас кращий,
чи згірший, може?
всі – ув`язнені
світу сьогО,
засмучені діти
Божі…
18.10 2012 |