ЧУЖИЙ

ЧУЖИЙ

СЛОБОЖАНСЬКА ПРИТЧА

Йшов прочанин, чоловік божий, уклонитися святим місцям

І завітав на хутір. А господар, козак заможний, 

людина богобоязка, сердешна із радістю запросив його до столу – час як раз до обіду наближався.

Гукнув господар наймичку, і відразу, мов із повітря, виникла молода, ладна дівчина із вишитим рушником через плече та й повела гостя вмитися з дороги.

            Довго і старанно мився прочанин, не жалкуючи ані  мила, ані води, але дорожній пил за довгі дні подорожі так у тіло в'ївся, що і під час утирання все одно на білосніжну холстину рушника  перетекли темні брудні плями.

            Не сподобалось це наймичці,  насупила тонесенькі стрілочки чорних бровенят та й подумала:

                  - А чи варто було господареві моєму такого рваного та брудного до столу запрошувати? Дав би водички з криниці, кинув би  до торби поляницю і досить. А то тепер і мені зайвий клопіт з пранням нового рушника, і господарці під час обіду турбота – стежити, як би він зі столу чого не поцупив. А це цілком вирогідно,  місця наші глухі, дикунські. Жандармів сюди не докличишся. Можливо він зовсім і не прочанин, а біглий злочинець з острогу.

            Чутливий до чужих думок прочанин був. Ані слова наймичка не поронила з вуст, а думки її розпеченим залізом пропалили його майже наскрізь. Зітхнув він глибоко та й до її думок свої приклав. І дійшли вони до самої її  душі   а хазяїн навіть і не здогадався про це.

          -Не там, красунечко, темні плями шукаєш. Не на рушнику їх треба страхатися, а у душі неправедній. Гостя, хоч і непоказно вдягненого, не осуджуй необачно, а перш за все, придивись до нього гарненько, та порозпитуй, та не забудь при цьому до очей його заглянути, ось вони тобі увесь підспідок про нього всупереч його волі і викажуть. Та не соромся ти так і червоним рум’янцєм не вкривайся, я людина Божа, том зла ні на кого і не тримаю. А усі слова мої тільки у поучення.  Подорослієш, розуму наберешся і визнаєш, що я правий був. А у Святих місцях, до яких я прямую, я за тебе обов’язково помолюся, і життя твоє неодмінно змінеться до кращого.    

                         - Ані слова не вимовила наймичка, а тільки роздула тонко окреслені ніздрі крихітного носика і попливла до хати, а хазяїн із гостєм заспішили за нею.

                            У багатьох землях за довгі роки мандрів прочанин перебував, але такої пишноти, як у хаті хазяїна хутора ще не зустрічав.  І образи у золотих і срібних окладах святими ликами випромінювали, і меблі вздовж стін у ситцевих шпалерах, усі на замовлення виготовлені, так і сяяли, а що вже про стіл казати – вкритий вишитим обрусом, увесь він аж ломивсь від  страв, а прибори на ньому не дерев’яні, власноруч зроблені, а закордонні геть усі срібні були

Хазяйка, повновида та рум’яна, зустріла гостя привітно поясним поклоном, а хазяїн посадовив його на почесному місці, по праву руку від себе.

Прочанинові від усього цього навіть якось і ніяково зробилось, але ані слова не злетіло з його вуст. Гречний, він страшився, хоча б мимохіть досадити людям, що прихистили його.

Перед трапезою усі помолилися, перехрестилися троєкратно та посідали на широкі лави, вкриті заморськими килимами. Хазяйка налила гостеві повну миску густого наваристого паруючого гарячого борщу із великими  шматками м’яса і присунула до нього таріль із розкраєної на товсті скиби білої ще гарячої і духмяної паляниці. Узяв прочанин гарячу скибу до лівиці, срібну ложку до правиці і хотів вже зачерпнути нею борщу, як раптом до світлиці увірвавсь зухвалий десятирічний хлопчисько і вигукнув пронизливо:

- Тату! Мамо!  А звідки в нас цей брудний і подертий узявсь і чому він на моєму місці опинився?  

-                      Густі чорні брова хуторянина зійшлися, пудові кулаки стиснулись, і  не уникнути б лиха невихованому хлопчиську, але за нього вступилася мати:

Не      Не гнівайсь на нього, любий! Він із хлопчаками півдня по лугу прогасав, втомивсь, упаривсь, себе  не пам’ятає, а вже зголоднів біднесенький, мов вовченя, адже із самого ранку, як вибіг із хати, так і макової росинки в роті його не було. А щодо місця, на якому наш дорогий гість сидить, десь наш синочик і правий.  Воно ж завжди йому належало. Він до нього звик, на іншому місці йому незручно буде, і тому, гадаю я, гість наш не образиться, якщо трішечки посунеться. Пручанин від схвилювання аж головою замотав і посунувся, вивільняючи місце розпещеному хазяйському синові, а той тут же узявся із такою швидкістю борщ сьорбати, що гарячі бризки полетіли просто у ліву щоку прочанинові.

Нічим не видав не видав прочанин свого невдоволення, а тільки поклав на стіл ще не відкушену скибу поляниці і затулив щоку лівою долонею.

Через якийсь проміжок часу вдруге націлився прочанин ложкою до миски із борщем, але і на цей раз передчасно, тому що як раз у цю саму мить під’їхала під ганок ресорна коляска, до якої була впряжена трійка гарячих вороних коней, а із неї вийшла молода пара – дочка хазяїна із чоловіком і немовлятком на руках. Побачивши їх у дверях, зухвалий хлопчисько миттєво забув про борщ і заголосив радісно:

- Сестричко, рідненька моя, приїхала!. Йди сюди, сідай поруч зі мною, а цей брудний, - і він вказав зігнутим пальчиком убік прочанина, - хай посунеться – ще!   

 Пручанин, ніяковіючи все більше, задвигавсь, почав переставляти миску і невлучним рухом перекинув сільницю.

- а ось сіль перекидати як раз і не потрібно – погана прикмета, -втупившись немигаючими очиськами в  прочанина, вирік хлопчисько, - нам нещастя у хаті ні до чого. 

Батько погрозив синочкові пальцем, і той  замовк, та зухвалого погляду від прочанина так і не відвів.                          

Заплющив очі прочанин, вгамував мимовільний дріж і потягнувся знову ложкою до миски із  вже встигнувшим охолонути борщем, та де там, бо рипнули двері і на порозі з’явилася маленька, сухенька дуже охайна бабуся із кошиком у руці. Хлопчиско вистрибнув з-за столу і підбіг до неї:

            - Бабусеньку! Рідненька моя! Як я скучив за тобою! А ти молодчаго – повний кошик гостинців мені принесла. Постав поки його у куточок, та сідай зі мною рядочком, а цей брудний хай ще посунеться.

            Прочанин би і радий був  посунутися, та нікуди – стіл викінчився. Тоді підвівся він з лави, узяв миску із вже холодним борщем до лівиці та й  потягнувся правицею із  ложкою до миски, але і цього разу не поталанило йому – допитлива кішка, відчинивши лапою двері, просковзнула до світлиці і, наблизившись до прочанина, почала тертися вигнутою спиною об його ноги. Від несподіванки той здригнувся, зронив миску і та розтрощилася на чисельні дрібні черепки, а борщ розлився по гладенькій фарбованій долівці червоною калюжкою із шматками м’яса посередині. Кішка спритно прицілившись, підчепила найбільши шматок і, задовільно муркочучи, потягла його до дальнього темного кутка.

            А що ж прочанин? Нічого не сказав він зайнятим жвавою бесідою господарам із гостями, підхопив з долівки порожню свою торбу і висковзнув за двері. Його зникнення помітив лише господар і завовтузивсь на лаві – так ніяково йому стало.

            - Як же так? Запросили, всадили із собою до столу, а він, так ні до чого і не торнувшися, полишив хату. Не по-християнськи це якось! Грішно!

            Та на допомогу йому тут же поспішила дружина:

            -Любий, та Господь із тобою! Вряди-годи з’їхались усі свої. Хіба тут до гостя,  тим більше, що вигляд в нього зовсім неповажний, і невідомо якого він звання. Не гадаю, що з його боку образи якісь можливі… А щоб душа твоя заспокоїлась і не боліла, візьми паляницю, наздожени його, та й кинь її йому у торбу, і слово ласкаве додай, ось і по християнськи все буде…

             Господар, що завжди прслухався до порад дружини, вискочив із паляницею з хати. Прочанина він наздогнав вже біля тину і вигукнув:

     - Гей, зупинися, дюбий чоловіче!

            Прочанин озирнувся і зупинився. Господар підбіг до нього, важко дихаючи, і одним спритним рухом закинув до його торби величезну білу духмяну паляницю. Від запаху її у голодного прочанина навіть слинка покотилася, але він втримався і не потягнувся до хліба. А господар продовжував говорити безугавно:

            Ти на нас не ремствуй! Адже сам бачиш – усі свої з’їхалися, а ти єдиний серед нас чужий опинився. Хіба до тебе нам у таку мить?

                Нічого не відповів на прочанин, а тільки уклонився низенько, приклав руку до серця та й пішов з хутора у дикий степ.  Дорогою бездомник-собака за ним ув’язавсь. Треться облізлим пустим черевом об ноги, забігаючи уперед, в очі заглядає. Не витримав голодного погляду собаки прочанин, розв’язав торбу, дістав паляницю і розломив навпіл. Більшу половину собаці кинув, а меньшу знову до торби поклав. Голодний собака порикуючи від задоволення, тут же усе і вм’яв, після чого заповз до найгустіших бур’янів та й заснув у раюванні. А прочанин до хлібу навіть не торкнувся,  знав, що попереду ще багато днів людського житла не трапиться, а тому половину поляниці, що залишилася йому, розтягнути на довго буде потрібно

Він йшов і на все поглядав із любов’ю. Кожну істоту Божу, кожну билинку він своїми вважав, і нічого і нікого для нього чужим не було. Всіх він жалів, за всіх ревно моливсяю І грізний, безжалісний до багатьох земний світ був до прочанина доброзичливий, завжди оберігав, завжди виводив на єдину вірну путь.

Ось би і нам так… Та де там! Гордота і  неповага до ближніх виявляються сильнішими за нас. І ми не помічаємо голодних очей, позіхань ображених,  стогонів страждаючих. Бездумно і самотньо мчимося  крізь життя, прагнучи урвати якомога більше для себе. І як же важко буває зупинитися, поділится із кимсь останнім шматком, а когось підбадьорити теплим ласкавим словом. Але  давайте все ж здійснювати добрі вчинки, і я певен, світ стане добрішим до вас.

2005-201