У мистецькій кузні

У мистецькій кузні

  Темінь дихала ненаписаною прозою зимової порожнечі. Примерзла і суха вона заковтувала у власну безмежність усі відгуки ледве чутного серцебиття простуджених зір. Віхола ввиважась самотністю і невідворотністю льодяних зірниць спогадів і гула своєчутно, як може гудіти лише похололий морок невідомості. Заслухавшись космічного оркестру Артем вкотре намагається торкнутися землі, хоча би підошвою задум. І невідомо чи його власним видом ліків, чи поступовим шаткуванням молодечих сил являються ті нічні посиденьки над пожовтілими зошитами. Заберіть , чуєте, негайно заберіть від нього ручку, інакше він викаже почерки усіх своїх душевних перипетій.

   Абзац. Пізно. Уже виказав.

   Його діагноз очевидний – він письменник. Той, хто не звик підлаштовуватись під загальновизнані шаблони. Той, кому чужі солодкаві ерзаци людяності , котрими тішаться випадкові графомани і блудословці. Той, чиї намистинки лелійного спокою втекли геть з прикрас буденщини. Той, чиє серце завжди битиметься в такт сповідуваним рядкам…

   Так уже сталось, що не ми в праві придавати відтінків цьому роду діяльності, цій особливій субстанції особистості. Тоді просто затихнемо. Дозволимо герою самотужки розгортати пейзажі своєї дійсності.

   На фоні скромного ансамблю віджилих меблів, непевних відблисків  колишньої ошатності шпалер важко вгадувалась тепла гама затишку. Якщо безлад є характерним індикатором  творчого настрою, то ці хаотично розміщені стосики використаних зошитів радше кричали про педантичність. Маленькі вікна більше любили споглядати у себе, хоч щодня прагнули висмикнути з довколишнього сонцецвітіння благенький клаптик світла.  Кімната була віддаляла від вічності, але відштовхнувшись від її стін можна було навчитись літати.

   Ніч стукає у вікно обважнілими пальцями втоми, а він, попри важкість сотень речень продовжує творити.  І робить це відчайдушно, і до певної міри  відважно, адже з кожним розписаним образом все більше і більше підпускає майбутнього ( а, можливо, такий і не трапиться) читача до згортків своєї сутності. Слід безумовно вміти записувати, про що перешіптуються совість і муза. Оце вміння, либонь, і зветься красним письменством.

  Із кожним ковтком тез Артем ставав все ближчим   до своєї мети – жити, відірвавши від себе налиплий трафарет поденщини. Але разом з тим увійти в завтрашній день легкомрійною ходою, не залишаючи відбитків зашкарублих черевиків на невинних обличчях.

  І тільки б завчасу не поставити крапку. Він вип’є це натхнення до дна.

  І ось після сотень ночей, висотаних словотворчою музою, у мозок повільною теплою хвилею докочується одкровення – так, це воно! Книга його життя! Нарешті останні штрихові ремарки вдихнули обриси живої сутності у відболілий хлопцем роман. Тепер це творіння, наче новонароджена дитина – хоча ще не може жити без материнського тепла, проте є уже повністю сформованим організмом зі своїми системами чуттів і почуттів. Таким своєдумним малятком тепер лежав, сповитий ошурками випадкових дописів і замальовок  перший зрілий прозовий твір Артема. Автор, ще не встигнувши як слід змити чорнильні цілунки фраз, уже вимріював майбутнє. Книга, одягнена у тверду, з шовсткуватими виямками обкладинку, просякнуту свіжим ароматом поліграфічної фарби і неприхованої довершеності. І нечувано приємний лоскіт мрії вкотре замінив хлопцю сон, спокій і такі-сякі радощі позаквартирних можливостей.

   Його завтрашній день буде освячений торжеством приголубленого таланту. І це попри згірклість важкої рутини роботи механізатора.