Алочка вже
не сиділа на стільці біля ліжка матері, а частенько тихо і непомітно, бо саме такою і була вона за вдачею, висковзувала із хати до
підвір’я, і там, схилившись над якимсь кущем, чи просто зеленою билкою, проводила багато часу. Він неодноразово чув,
як Алочка розмовляла із своїми зеленими
друзями, тоненько мугикаючи щось собі під ніс, а що саме – бкло невідоме. Це
мабуть в неї мова така, не схожа на нашу людську, а розуму не бракує, іноді здавалось йому. Та тітка
Тамара була протилежної думки:
- І нащо такій жити? Що чекатиме її, коли прийде час за себе
відповідати. Ну добре, була б вона твариною, і усі б вважали її за таку, але ж вона має вигляд,
хоч і спотвореної, та все ж людини. Але ж де тоді людський розум в цій істоті?
Хто, як, а я його не бачу.
- Іноді йому хотілося
підхопитися, вчепитися у тітку Тамару, і кричати, кричати несамовито і завзято:
- Що це ви таке брешете?
Нащо ображаєте мою сестричку, вона ж від самого народження ображена. Виявіть нарешті, хоч якусь доброту, пригорніть, і
вона обов’язково віддячить вас і теплим поглядом і несміливою, але щирою
усмішкою. Я ж знаю, що це саме так, бо не раз і не два відчував її прихільність
до себе. А ви ж їй теж не чужа, тітка...
Та невже ж у вас і справді замість серця якась розхожа чужа думка, а самі ви і
зовсім нездатні щось відчути...
Так він думав, та аніразу не висловив своїх почуттів голосно. Яка не яка, а все ж ця огрядна і не
завжди охайна жінка майже із чоловічими рисам характеру, була єдиною у світі істотою, що
піклувалися про нього і його рідних.
Важко було навіть уявити, щоб сталося б з усіма ними, як би не вона. А те що
висловлювається не завжди схвально і про Алочку, матір і відсутнього Валерика, це як каліцтво
душі, позбавленої ніжності і доброзичливості до ближніх своїх, але попри все
вона стільки робить для них усіх, що йому і довіку їй не віддячити. А тому, хоч
іноді і важко, а приходиться терпіти свою тітку. Та і нащо взагалі терпіти –
треба сприймати її такою, яка вона є
А час спливав,
і був він у ньому, мов тріска серед повені. І туди його відносило і сюди, а
шпурляло іноді і зовсім небезпечно, та все одно, кожен раз він утримував
рівновагу і продовжував просуватися, так, як вирішив тільки він один, і ніщо не здатне було
відхилити його від обранного напрямку.
Десь вже за
півроку його підопічні досягли у боксі таких успіхів, що їх було не соромно виставляти, хоч поки ще і на
дрібних, а все ж змаганнях. Завдяки Миколі Опанасовичу бокс поширівсь у
багатьох селах області. Керівники, зустрічаючись на чисельних нарадах,
хизувалися один перед одним успіхами в перемогами своїх юних боксерів. І майже
у кожного існувала вже чималенька скарбничка грамот і кубків, що займали
почесні місця не тільки у приміщеннях спортклубів, але й і в кабінетах перших
особ. Звичайно, про те ж саме мріяв і голова колгоспу його села, що доручив
йому створити секцію. І ось настав для нього час перших випробувань, і
відповідав він не лише за себе, як раніше, але й за своїх вихованців. Перш за
все треба було визначитись із складом команди. А це було не легко. Усі
поривались до змагань, усі вважали, що вони найкращі. І тільки він один мав
розпізнати серед них, як майбутніх чемпіонів, так і аутсайдерів, які чи навряд
підуть кудись далі рідної спортзали. Ось, наприклад, Василь Прокопенко.
Стрункий, із довгими кінцівками, достатньо координований, техніку засвоює
швидко і майже без проблем. Але має полахливий характер, розгублюється при
найменьшій несподіванці,. І замість того, щоб оцінивши ситуацію, діяти
відповідно і перемогати, повністю втрачає котроль над собою і програє значно
слабшим від себе. Ну, як бути із таким –
поставити хрест і більш не приділяти йому тієї уваги, що він приділяв йому
напочатку, і хлопець тоді стане вічним аутсайдером. Але ж в нього незаперечні
здібності. Не багатьом природа дала такий потужний старт. Та як його
викорастати? Деякий час він вагався, та потім включив його до склади команди.
Хай спробує. Відповідальність іноді повністю перевиховує і змінює людину. А
Василю перед змаганнями він сказав лише кілька слів: - я в тебе повірив! Тепер
справа за тобою – повірити у самого себе. І все у тебе вийде.
- І дійсно, Василь
переборов свою палахливість і отрима красиву чисту перемогу. І далі у нього все
пійшло добре. А ось із Костєм Бондаренко все вийшло навпаки. Зовнішними данними
він значно поступася Василеві. Але був в ньому якийсь стрижень, якась
несамовита впертість і непохитність. І тренувався він несамовитио, до сьомого
поту. Ну, як такого хлопця і не помітити: Звичайно він включив його до складу
команди, але повністю прорахувався. Кость програв у другому раунді, пропустивши
прямий удар у щелепу, який тільки сліпий міг би не помітити. Звичайно бій було
зупинено і Костю об’явили поразку. А справа, як він зрозумів трохи пізніше,
виявилася у тому, що Кость не бажав, а може і не був здатний підлаштовуватися
під суперника, а діяв виключно по своїй схемі, не рахуючись із реальною
ситуацією. Як би це був бій із тінню, все б виглядало і дійсно круто, але коли
перед Костєм з’являвся суперник, він його і дійсно, мов сліпий, і не бачив і не
розумів, а з цього, майже завжди і програвав. Пізніше Кость полишив бокс і став
успішним штангистом. Із штангою він вправлявся сам, і ніякий суперник при цьому
йому не заважав.
-Ну, добре,
кістяк команди поступово таки склався. Але під час змагань, треба було завжди
стежити за ходом поєдинку, давати слушні поради, швидко знаходити для кожного
короткі рублені фрази, які були здатні переломити хід бою і привести до
перемоги. Звичайно, офіційним тренером він не був, таку роль виконував соракарічний вчитель
фізкультури із його школи, а він для інших був лише добровільним помічником, що
діє за вказівками досвіченого спеціаліста.. Як воно насправді, знали тільки
хлопці із команди, та триамли язики за
зубами. Такий тренер, хоч і дуже юний всіх влаштовував, бо поступово, у
скарбничці їхньої команди з’являлося все більше
спортивних нагород, іноді навіть і дуже престижних.
Звичайно, він
був, так би мовити, граючим тренером і завжди сам приймав участь у
кожних змаганнях. І дуже скоро біля нього згуртувалася чималенька група так
званої підтримки.. Складали її переважним чином дівчата. А хлопців було тільки
декілька... Мов оселедці до бочки, набивалися вони до автобусу, що віз команду
на змагання. А іноді голова колгоспу наділяв цю групу і окремим транспортним
засобом. Його тішило, що команду так потужно
підтримують. З часом хлопець почав помічати, що деякі дівчата, стали його
майже, що переслідують. Нерідко відчував
їхні погляди на спині, коли крокував вулицею. І не двічі і не трічі особливо
вперті і віддані прихильниці перетинали йому путь, коли б і куди б він не йшов.
З одного боку це було ніби то і приємно – адже таке визнання, а з другого
втомлювало і навіть дошкуляло, бо тепер він рідко мав змогу побути на самоті і
відпочити від метушні і галасу, що вічно оточували його. Одного разу, коли він
відпрацьовував удари на груші, що була підвішена поблизу літньої кухні, він
почув за спиною дзвінкі голоси, що раптом перейшли у не меньш дзвінкий сміх.
Озирнувсь, а там троє дівчат. Саме їх і зустрічав він кілька разів на день. А
тепер вону перейшли у вирішальний наступ і з’явилися біля його
хвіртки. Хоч він трохи і засоромивсь, та все ж вийшов до них:і дивлячись повз
їхних очей вимовив чітко, але хрипко:
- Ну що ж – будемо знаймитися! . . . .
-
Валя! – сказала одна
- Галя! –
посміхнулась інша, і від цієї посмішки стало йому надзвичайно тепло і легко. Як
звали ще двох вболювальниць, що простягували йому руки і знайомилися він не
запам’ятав, бо у вухах його все ще лунав дзвінкий сміх Галі. Дівчата колом
обступили його – щось випитували, щось розповідали, і він сам підтримував легку
невимушену розмову із усіма ними, та бачив і чув одну тільки Галю. Куди і коли
всі поділися він так і не збагнув, та це його і не цікавило, бо саме Галя
залишилася із ним. Вони довго ходили, наввипередки щось розповідали одне
одному, вимахували руками, сміялися так, що їх аж хилило, а серця стукотіли
так, ніби ось-ось вистрибнуть із грудей.
Одного разу Галя
попросила його дозволити їй подивитися на тренування. Він зніяковів: - Навіщо тобі це? Адже бокс не для
дівчат. Та і не зручно мені буде давати настанови хлопцям, коли ти поблизу.
- Гаразд! –
погодилась Галя, - але навчи тоді
мене боксерським ударам. Я здібна і все схоплюю на льоту. Ти ще мною пишатися будеш.
- Я? – не
зрозумів він, - пишатимусь тобою - боксеркою? Та хіба це жіночий вид спорту?
Галю, ну, ти і дивуєш мене.
- А чому б і не пишатись, -
знизала плечима Галя, - я ж пишаюсь тобою, коли ти у ринзі, такий спритний,
такий... Ну, ти і сам знаєш – кращого від тебе – боксера, мабуть і у цілому
світі немає, в усякому разі для мене. А чого б і мені не стати такою? Я чула, що за кардоном існує і жіночий бокс., і
дівчата-боксерки такі завзяті у ринзі, що хлопці в порівнянні із ними просто
тютяї. Невже ж і ти такий, як і всі інші хлопці, що вважають дівчат здатних
лише на сміх і балачки?
Він ще трохи посперечався, та
справжніх аргументів в нього не було і він погодився. Галя і дійсно виявилася
надзвичайно здібною. Вже десь за два місяці вона досягла такого рівня, що
її можна було вже випускати у ринг. Та тільки проти кого? Жодна
дівчина у селі і мабуть навіть у області не володіла такими навичками. І Галя
якось охолола і вже не відпрацьовувала
із таким завзяттям ударів в боксерську грушу і лапу. І він із радістю вже почав вважати, що
дівочий каприз минув, і Галя зацікавиться чимось іншим, більш доречним, для такої вродливої дівчини. Та не минуло і кількох тижнів, як Галя із
загадковою посмішкою попросила його відновити тренування. І на них поводилась
дещо дивно – все допитувалась у нього, яким саме чином можна відправити
суперника у нокаут.
- Ну, це так цікаво і так класно
– усього один рух і суперник на підлозі. Як би мені хотілось навчитись цьому.
І він навчив, вказавши
спочатку на вразливі точки людини, ну, наприклад такі, як підборіддя, або
печінка, а потім крок за кроком пояснив, як все це здійснюється на практиці. І увесь час його мучив сумнів, чи вірно він
робить, навчаючи струнку і тендітну дівчину таким суто чоловічим речам. Де і коли зможе скористатися вона такими навичками?
Дивно все це.... Та дуже скоро сяюча Галя усе розповіла йому сама.
- Учора матусин хряк, так поза
очі називала вона свого вітчима, знову заявивсь до хати на підпитку і почав
усіх діставати і повчати. Матуся просила його заспокоїтись і піти до ліжка
проспатися до ранку, а він на ці слушні слова так розлютився, що вдарив матусю
брудним кулаком в обличчя. А потім ще і ще. Із матусиного носу побігла кров,
під оком набряк сінець.
І тоді я, твоя здібна учениця, підійшла до
цього нелюдя і одним ударом у підборіддя відправила його у нокаут. Ну, як це
тобі? Гадаю, що тепер ти маєш пишатися мною , і бути впевненим, що витрачав на
мене час не дарма.
- А що ж було далі? –
схвильовано запитав він, - Він же тебе поневічити міг, коли оклемавсь.
- Що? – примружила очі Галя, -
Та хіба такий боягуз здатний на це.? Сьогодні увесь ранок ходив за мною і
вибачався. А я йому: - геть, мерзотнику, із нашої хати. І певна, він би пішов, та матуся повисла на
ньому, мов та навіженна і голосить: Як ти підеш, то і мене тут не буде. Я ледь втрималася, щоб і її у нокаут не
віправити, а потім поспіхом зібралась і до тебе – ось такі у мене справи...
|
у Вас 
1
