Невже прокляття я якесь несу
–
Енергію коханням уплітаю,
Вкладаючи усі свої думки
Життя чуже нещадно краю?..
Екзамен доля вічно додає,
Якого суті і сама не знаю,
Напевно, гріх послали
Небеса,
Адам та Єва що тоді у Раю…
Розумне серце все спокою не дає,
Оману кожну відчуває сповна
Душа кричить і стогоном
стає,
И догоряє наче нитка кровна…
Любов даю без заздрості
сміливо,
Атакам долі підставляючи плеча
Сама боротимусь завзято і
уміло…
Як паросток, що проростає
з дна.
До сонця, до небес, до
Бога,
Людиною прийшла в оце життя
Якою б не була моя дорога…
Боротимусь за себе і людей
Опікою своєю щохвилини,
Любов’ю чи коханням
вбережу,
Юпітер й Сонце додавали б
сили,
Щастило щоб усім і кожну
мить,
Окови грішні розірвавши й
пута,
Йорданською водою
окроплюсь
І віки вічні не залишусь
призабута…
Написане що в серці не затреш,
Широку душу не розтопчеш
сміло
И воскресатиму я знову раз
у раз
Молитвою і кожним добрим
ділом…
До неба підніматиму серця,
Окрилю, вбережу і заспокою
До Господа, мабуть, піде душа,
А може в пекло буде кинута тобою…
Єдиний вихід віднайду в
собі –
Тривоги відкидатиму і горе
Рай з пеклом об’єднаю в боротьбі
И не тонутиму в життєвім
морі,
Впиваючись коханням на путі,
Окрилю знову в кожнім
слові
Господню
Волю й промисли її…
|