коли народилась людина –
Бог сказав їй:
…дитино,
нічого не бійся,
Я буду з тобою
скрізь і завжди –
впевнено йди…
а щоб сумніви побороти
і доказ Моєї присутності
міг неодмінно знайти –
щоразу, коли озирнешся ти –
поруч з твоїми слідами
побачиш мої сліди…
впевнено йди…
сину...
…пішла людина
стежечкою у траві:
підтюпцем, підскоком,
безтурботним кроком…
веселі джмелики
і метелики
медозборили у її серці
і в голові…
йшла-ішла – підросла
і подумала ненароком:
«…зажди,
чи справді
поруч із моїми слідами
будуть помітні Його сліди?...»
оглянулася упівока
і побачила
обіч з відбитками ніг своїх
два Божих сліди – чітких і надійних…
безтурботно
стеблинку в зубах затисла
і далі собі пішла…
і так щоразу:
хоч прямо йди,
хочеш, звертай куди,
лужком-бережком,
чи самим краєчком води –
оглянешся, а за тобою слідом
завжди чотири вірні сліди…
…аж якось настала
сіра днина,
і пробила
важка година:
прийшла до краю пустелі
людина…
…обминути б пустелю,
але до Мети
конче треба її – пустелю –
навпростець перейти…
іди…
за тобою – чотири сліди…
маєш сумніви, може?..
озирнись: оті два – твої,
а поруч іще два –
Божі…
пустеля мертва,
пустеля безводна…
удень – пекельна,
уночі –холодна…
важко і страшно,
та мусиш ти,
людино,
пустелю свою перейти…
людина постояла
на краю
і в безвість пустелі
рішуче пішла –
сміла
і певна Бога була…
…піски і піски,
як віки,
засмагло-лиці –
ні деревця аніде,
ні криниці…
голод і спрага –
хоч би ковточок водиці…
до решти змучившись,
озирнулася з відчаєм проти ночі –
а на пісках жагучих
два власних
кволеньких слідочки –
Бога поруч нема…
людина
серед пустелі – сама…
що тут робити –
лягати вмирати,
чи йти…
ногу за ногу плутано переставляти…
падати і вставати…
зовсім утративши сили –
повзти…
образу і відчай
у серці
людина перемогла –
пішла…
врешті,
скінчилась пустеля –
чиясь
випадкова оселя
подорожнього прийняла:
зігріла,
нагодувала і напоїла,
окраєць хліба
в дорогу дала…
перепочила людина,
ожила,
стежку свою упізнала
і дальше поволі пішла…
…довго мережилися стежки,
зацвітали і обсипались плодами садки –
людина впевнено йшла,
про пустелю свою
і не згадувала…
не озиралася позад себе,
бо не мала потреби...
але якось з цікавості,
чи жартома,
голова
напівобернулася ніби сама
і глянули очі туди,
де, звичайно ж, мали б стелитися
два самотні
людські сліди –
О!.. – вирвався подив щирий,
бо слідів
стелилося слідом –
знову
чотири…
і сказала людина: – Отче!
я дорікнути Тобі не хочу…
але
за півкрок до загину,
у найважчу мою хвилину,
серед пустелі безплідної
Ти самотою мене покинув…
умираючи без ковтка води –
я озирнувся з надією,
і за собою
з жахом побачив
лише два мої
безпорадні і кволі сліди…
«…людино,
люба Моя дитино…
сину...
надаремні були твої відчай і страх:
коли озирнувся в пустелі,
страждаючи без води, –
ти узрів
на пекучих її пісках –
не свої, а Мої сліди:
на той час –
Я давно уже
ніс тебе
на руках…»
01.04.2013
|