ТВОЇ СЛІДИ НА ПІСКУ

коли народилась людина – Бог сказав їй: …дитино, нічого не бійся, Я буду з тобою скрізь і завжди – впевнено йди… а щоб сумніви побороти і доказ Моєї присутності міг неодмінно знайти – щоразу, коли озирнешся ти – поруч з твоїми слідами побачиш мої сліди… впевнено йди… сину... …пішла людина стежечкою у траві: підтюпцем, підскоком, безтурботним кроком… веселі джмелики і метелики медозборили у її серці і в голові… йшла-ішла – підросла і подумала ненароком: «…зажди, чи справді поруч із моїми слідами будуть помітні Його сліди?...» оглянулася упівока і побачила обіч з відбитками ніг своїх два Божих сліди – чітких і надійних… безтурботно стеблинку в зубах затисла і далі собі пішла… і так щоразу: хоч прямо йди, хочеш, звертай куди, лужком-бережком, чи самим краєчком води – оглянешся, а за тобою слідом завжди чотири вірні сліди… …аж якось настала сіра днина, і пробила важка година: прийшла до краю пустелі людина… …обминути б пустелю, але до Мети конче треба її – пустелю – навпростець перейти… іди… за тобою – чотири сліди… маєш сумніви, може?.. озирнись: оті два – твої, а поруч іще два – Божі… пустеля мертва, пустеля безводна… удень – пекельна, уночі –холодна… важко і страшно, та мусиш ти, людино, пустелю свою перейти… людина постояла на краю і в безвість пустелі рішуче пішла – сміла і певна Бога була… …піски і піски, як віки, засмагло-лиці – ні деревця аніде, ні криниці… голод і спрага – хоч би ковточок водиці… до решти змучившись, озирнулася з відчаєм проти ночі – а на пісках жагучих два власних кволеньких слідочки – Бога поруч нема… людина серед пустелі – сама… що тут робити – лягати вмирати, чи йти… ногу за ногу плутано переставляти… падати і вставати… зовсім утративши сили – повзти… образу і відчай у серці людина перемогла – пішла… врешті, скінчилась пустеля – чиясь випадкова оселя подорожнього прийняла: зігріла, нагодувала і напоїла, окраєць хліба в дорогу дала… перепочила людина, ожила, стежку свою упізнала і дальше поволі пішла… …довго мережилися стежки, зацвітали і обсипались плодами садки – людина впевнено йшла, про пустелю свою і не згадувала… не озиралася позад себе, бо не мала потреби... але якось з цікавості, чи жартома, голова напівобернулася ніби сама і глянули очі туди, де, звичайно ж, мали б стелитися два самотні людські сліди – О!.. – вирвався подив щирий, бо слідів стелилося слідом – знову чотири… і сказала людина: – Отче! я дорікнути Тобі не хочу… але за півкрок до загину, у найважчу мою хвилину, серед пустелі безплідної Ти самотою мене покинув… умираючи без ковтка води – я озирнувся з надією, і за собою з жахом побачив лише два мої безпорадні і кволі сліди… «…людино, люба Моя дитино… сину... надаремні були твої відчай і страх: коли озирнувся в пустелі, страждаючи без води, – ти узрів на пекучих її пісках – не свої, а Мої сліди: на той час – Я давно уже ніс тебе на руках…» 01.04.2013