ГІМН ВЕРЛІБРУ

Хіба впорядкованість

Складів і наголосів

Збігаються з ритмом

Твоїх думок?

Хіба збігання

Двох сутей

Ідентично

Збіганню звуків?

Нащо затискати

Слово живе

В Прокрустове ложе

Рядка?

Хіба слову

Затишно там?

А взагалі…

Хіба це найкраще

Слово,

Хіба йому затишно там,

Хіба сусідні слова

Не дибки стають

Проти нього?

Та ні!

Закомплексований  ти –

Загальні норми

В твоїй голові,

Мертві правила

Версифікації  –

Вони затуляють

Живі інтонації.

Саме вони

Притуплюють фарби,

Гасять світло

Натхнення твого.

Вірш холодний,

Застиглий,

Мов риба на березі

Рот роззявлений,

Тіло здригається

У судомах.

Помутнішали очі –

З них  смерть

    Проглядає,

Бо стихія чужа –

Не для неї –

Розрядження простору –

Просто вбиває,

Істота у ньому

Приречена…

Нащо ж

Губити живе?

Адже слова живі

І зв’язки поміж ними,

А крізь них –

Думки мерехтять –

В них не тільки прозріння,

А навіть пророцтва.

Не ставай же словам

Поперек,

Не затискуй,

Поверни їм природність,

Хай самі вони ляжуть так,

Як їм зручно і звично –

І відразу відчуєш:

До них повернулись,

Первісні сили,

І здивуєшся сам,

Що створив

Неповторну красу.

Та не ти – її автор,

А відновлена в слові

Природність.

Та і сам вже не будеш

Штучний.

Вийди з-за столу,

Ручку відкинь

І аркуш паперу…

Очі примруж –

І творИ.

Хіба стародавні поети

Користувалися літерами?

Та ні!

Звуки, мрії, думки –

Ось із чого складалися

Славетні поеми Гомера.

Їхній епос живий,

Досвід роду і нації –

Ось той грунт

На якому постали вони,

А вже звідти

Досяглися

До сАмого неба.

Я теж приклад некращий,

Нехтував первісністю,

Довгі роки

Навіть в притул

Не бачив верлібр…

Неохайним вважав я його,

Хаотичним.

Та нарешті… прозрів,

І руку йому простягнув.

Вільний розмір…

Наче хвилі самОго життя

Огорнули менЕ.

Бентежать вуста мої,

Щипають примружені очі,

А легені із насолодою

Всмоктують

Вологе, чисте повітря

З океану життя

І могутність, і сила душі.

Враз напружився мозок,

А чуття камертонами

Чуйно вловлюють настрій

І підносять його

Від землі

Аж до самого неба,

А вже звідти

Підсилине слово твоє

На весь світ

Заповітом звучить.

Не лякайся –

Сковзнешся, а може впадеш –

Хай неслушні і навіть невдалі

Перші кроки твої.

Це природно,

Усе починається так.

Поступово привчишся

Відбирати слова

І гострити думки,

А найголовніше –

Вглядатись в життя

І черпАти із нього.

То ж… верлібр…

Вже для тебе розкритий…

Увесь світ

Переходить на нього.

Він – віяння часу,

Він – поклик епохи

Вже час і мені,

І тобі

Пригорнутись до нього,

Прислужитись йому –

А він щедро віддячить

І тобі,

І твоїм читачам.

1995