ява вісімнадцята
ПОХІД НА ВОЛИНЬ
Кобзар
Батурин спить.
Далеко ще до свiту.
Пообiймались верби, наче дiти.
I мiсяць уповні`, як срiбна пава,
Гойдається на хвилях серед ставу.
Щось про своє столiтнiй дуб рипить...
Батурин спить.
...А неба темно-синi оксамити
Сiяють зорями, як росами, увитi -
Аж криницЯм в зiницях мерехтить!
Шлях на Волинь серед полiв блищить...
Батурин спить.
Вкраїна спочива - велична мить.
Почиє свiт на крилах сновидiнь...
Хiба що десь спросоння форкне кiнь
I, мов струна, вуздечка забринить,
Чи злякано осика затремтить -
А то все тихо.
Тихо, тихо, цить –
Батурин спить...
I так-но у Мазепинiм покої
Ще свiчка слІпає - ускорiм догорить.
Як сивий сич, Мазепа сам сидить,
На руку похилившись головою:
Чолом печаль оре глибокий слiд -
Уже й свiтатиме. УдОсвіта - похiд.
I хоч не на вiйну, та проводжати
Аж за Батурин вийдуть - кого мати,
Кого дружина, а кого - кохана...
Лише за Гетьманом, немов за бусурманом,
Нiхто не вийде вдосвiта на шлях,
На грудях не заб'ється, наче птах,
Не припаде з плачем до стремена`,
Бо мати - в Києві, на цвинтарi жона,
А Кочубеївна...
Немов свiччАний пломiнь
Її любов Мазепа не вберiг.
Якби прийшла - упав би їй до нiг
I запалав би, як снiпок соломи -
Аби простила зраду несвiдому,
Аби лиш скрес у гордiм серцi лiд!
Та вже не скресне.
Досвiт.
У похiд!
ЗалЕдь сiрiє схiд окрайцем неба,
Чiткiшають верхи` щербатих веж.
Кiнь пiд сiдлом. Пора тiкАть од себе.
Тiкай-тiкай... од себе не втечеш.
Бо скрiзь наздожене печаль-гризОта,
Їй не вiдоме iснування меж.
У душу серця всмокчеться сторото -
Од неї, як од себе, не втечеш.
Печаль п'явка`, печаль, то ненасИта.
Їй вИграшки усi земнi путi.
Не розiб'ють її об шлях тугi копита -
Ти з нею всюди, скрiзь на самотi.
Печаль стожАла,
по сто раз - стокрИла.
Куди не кинься - слiдом, як мана,
Iтиме нАглядцi до самої могили
I душу осушатиме до дна.
То не спасуть тебе суворi далi,
Не порятує анi глиб, нi вись.
Єдиний спосiб збутися печалi -
Не боронитися.
Змирись i впокорись...
Вона тобi напоїть трунком жили,
Щоби розкiшно вІдчаю цвiсти.
Опустиш крила, далi втратиш крила,
І, врешті решт, збагнеш: вона - це ти.
Прийми ж її, як данiсть, без вагання.
Печаль - це пiслямова до кохання,
Яке ти не зумiв уберегти.
Од неї не втекти.
Вона - це ти.
...Прощай, Батурине! В дорогу!
Знялася пiсня в височінь
I ге-е-ен полинула до Бога -
А вІйсько шляхом, на Волинь.
Гарцують конi нетерплячi,
Як на цимбалах - вудила`!
Рiшать державнії дiла
Знялось в похiд вiйсько` козаче
З сiдим пророком па чолi -
Напрочуд спритним у сiдлi.
ВидАть здалеку, що то воїн,
Поваги й почестей достоїн:
Удався зростом, вийшов станом,
Умом багатий, серцем теж -
Хiба природу обiйдеш,
Як сотворила отаманом?
Як-но ще зернятком, в рiллi,
Йому вже визначено долю -
Вернуть заярмленiй землi
Звитяжну славу й вольну волю?
Чи хто змiнити долю може? -
Героя серце - в рУці Божiй.
...Мазепа тайнi вiстi має,
Тому на захiд поспiшає,
Вiдкiль СтанІслав лЯдський басом
Давно вже зирка на Петра -
То скористатись слушним часом
Настала Гетьману пора.
Пора закручувати справу,
Щоби гуртом шукать управу
Проти московського царя.
Iван Вкраїну на поталу
Не дасть Петровi, що помалу
ГетьмАнщинi вчиняє шкоду,
Законних позбавляє прав:
Богданом складену угоду
Про сувереннiсть двох держав
Цар-самодержець потоптав.
Мазепа рушив у дорогу
Шукать проти Петра пiдмогу.
А там: чи пан, а чи пропав...
«Авжеж, хотiлось би, щоб пан...» -
Всмiхнувсь думкам своїм Iван.
Над ним хоругви виграють -
Це Бог благословляє путь.
...Заходить пОлудень поволi,
Пiдбилось сонце в височiнь,
Враз серед шляху в чистiм полi
Майнула, наче хустка, тiнь -
Пiд Гетьманом спiткнувся кiнь,
Спинивсь зненацька, наче врiс,
Рвонув i зОпалу понiс!
Хоч вершник цей не знає стрАху -
Вiн зупинить з їдного маху
Мiг лет сполоханий коня -
Та Йван його не зупиня,
Бо серце обгорнула туга,
Незрозумiла, мов у снi:
Вiн бачить, як роздІлом-лугом
Проворно й плавно, як в човнi,
Прошкує серед трав черниця...
Така легка` - iде, мов сниться...
Високостана, блiдолиця...
Мазепа (з подиву нiмiє).
- Невже?..
Та буть того не може!
Вiдкiль?!. - але ж яка похожа...
До нiг їй хилиться трава -
Тi ж рухи... плечi... голова...
Таки Марiя! - Боже правий!
Її хода! її постава!
З-пiд хустки - двi коси, як змії.
- Марiє! Звiдки тут?! Марiє!
Кобзар
Вона ж не чує, не спинилась.
Мазепа осадив коня,
За мить єдину долу скочив,
Продерся через верболiз
I кинувся наперерiз -
Черницю наздогнати хоче!
Кiнь схарапуджено хропiв...
Догнав i наче остовпiв:
Мазепа
Вiдкiль ти тут?!. Верхом пiв дня!..
Вiдкiль ти тут?.. Скажи на милiсть!..
Кобзар
Черниця ж навiть не знiтилась
I так байдУже подивилась,
Що Гетьман, як трава, поник.
Зробивсь, мов скеля безгомiнний.
I впав до нiг їй, на колiна,
Готовий каяться, винИться -
Та враз розтанула черниця,
Лиш злякана перепелИця
Навтiч пустилася з-пiд нiг.
Iван отямиться не встиг,
Як та одбiгла, стрепенулась
I ластiвкою обернулась -
Шубовсть у небо, як у воду!
I зникла в сторону походу...
...Iван пiдвiвсь,
гойднувсь, як п'яний.
Хтось обiзвавсь: - Живi, ГетьмАне?..
Оглянувсь: Орлик недалечко
Коня тримає за вуздечку.
Йшла обертами голова,
Тiльки й спромiгся на:
- Дива-а...