О пів на шосту вечора повернулись до гуртожитку. Микола за звичкою впав у ліжко. До нічної гри у карти у нього було аж чотири години, за які можна було не тільки добре відпочити, але й і відіспатися. У нього ж часу було зовсім обмаль, бо вже пів на восьму він мав бути у Гната Дмитровича і його дочки Лади. У гості вын був запрошений вперще у житты, а тому страшено нервувуав. Цьому сприяло і те, що на збори часу майже не залишалось, а ще багато чого було ще зробити - відпрасувати костюм із сорочкою, начистити до блиску черевики, а також поголитися, а саме гоління його страшено дратувало, бо у цій важливій чоловічій справі у досвіду в нього явно бракувало.. З чого ж почати? Та мабуть з прасування, таому що саме воно найбільше потребує і часу і зусиль. Підхопив речі і до битовки, і хоча проьув там зовсім недовго, та коли повернувся до кімнати з відпрасованим одягом і начищеними черевиками, виявив, що Микола вже міцно спав. - Таланить декому, - по-доброму позаздрив другові, - Всі труднощі позаду, а горизонти безхмарні і чітко визначені. А мені знову повна невизначенність. Та іще цей візит до незнайомих людей. Як це не зручно. Як це дратує. Та тим не менш він, хоч і скиглячи, все ж робив належне. Поголився – і усього із двома порізами. Помився до поясу крижаною водою, розтерся рушником і почав одягатися. Час піджимав. Наостаннє глянув у дзеркало, звідти постало перед щось довге худе і незграбно. Незадовольно покрутив головою, зітхнув і полишив кімнату… -А лицар твій не запізнюється, - кинув жартома дочці Гнат Дмитрович, - коли у прихожій пролунав дзвоник., - це добра риса, як гість поважає час господара, із таким приємно і варто мати справу. -Мирославо! – гукнув він, - та що ти баришся? Іди, зустрічвй. І Мирослава привчена до суворої дисципліни в ту ж мить кинулась до дверей, а Лада з легким презирством подумала: - Штамп про шлюб у паспорті не допоміг, як була хатньою робітницею, так і залишилася, а татко молодець спуску їй ані в чому не дає. Тому і твердо знає своє місце і розуміє становище. Вже за мить розчинилися двері, і із коридору почулися голоси. Жіночий щось заперечував, чоловічий на чомусь наполягав. Нарешті голоси наблизилися і до кімнати увійшли – спочатку хлопець, весь спітнілий від хвилювання із великою круглою коробкою торту у руці, а трохи позаду Мирослава, що все ще на чомусь наполягала. - Гнате Дмитровичу, дорогенький ви мій, - звернулася вона ще від порогу до господара, - Ну, навіщо він цей торт приніс? Дорогущий, київський. Та хіба у нас господині в домі бракує? Я ж своїм фірмовим вже з ранку займаюся. Он який красень на столі, а він невідомо звідки свій приніс. Ми ж, ви і самі завжди на цьому наполягаєте, намагаємося їжу тільки власного приготування споживати. А тут таке порушення власних родинних настанов. Тут вже не міг не втрутися Гнат Дмитрович: - Поперше, помовч трішки, Мирлславо, бо із таким гостем дорогим привітатится треба, як належно. Вечір тобі добрий, молодий чоловіче, дай я нарешті потисну твою руку за спокійних домашніх умов, - і він міцно потис йому вільну ліву руку, бо в другій, правій, хлопець все ще продовжував тримати коробку із тортом. - А, подруге, - продовжив хазяїн дому, - я дуже задоволений і навіть здивованний тим, що вже і в такому дуже ще молодому віці наш дорогий гість виказує свою вихованність і повагу до хазяїв і не з’явився на порозі із порожніми руками. Тут вже до них і Лада наблизилась , прийняла із рук гостя торт, поставила на стіл, а потім повернувшись до хлопця, обхопила цупкими довгими пальцями його долоню і, всміхаючись, хоч і трохи вимушено, та цілком щіро, сказала: - Доброго вечора! Доброго тобі вечора! Розумію, перш за все, потрібно висловити слова подяки. Та де знайти слушні. І хіба є такі? Адже, якби не ти, не було б мене тепер тут, у родинному колі. А такому треба тільки вклонитися – низько низько. І вона, відійшовшт на крок, дійсно вклонилася хлопцеві низьким поясним поклоном. Той не аби як розгубився, обличчя густо-густо почерврніло, а руки почали виробляти щось неймовірне і він ледь не зкинув з високої полицю якусь дивовижну і мабуть дуже коштовну вазу, та в останню мить все ж спрацювала природна реакція і він пвдхопив цю вазу перед самою підлогою. Ця несподівана подія якось розрядила напруження. Всі посміхнулися, хлопець заспокоївся і присутні почали займати місця біля великого обіднього столу, уставленними такими наїдками, про які він навіть і не чув, а назв звичайно не знав. Потихеньку всі росілися – Гнат Дмиторвич і Мирслвою по одну сторону стола, а він із Ладою по другу. Вміло витримавши необхідну за обставин паузу, господар посміхнувся і сказав, дивлячись на хлопця: - У нашій родині існує звичай, коли гість – чоловік, він і тамада. Ось і головуй, а ми будемоі підкорюватися твоїм наказам. Хлопець, хоч трохи і знітився, та не виказав цього. Взяв до рук пляшку якогось чудернацького та все ж, як він зрозумів, шампанськго, відкоркував за усіма правилами, хоча раніше тільки чув про них, і розлив дорогоцінну золотаву вологу із бульбашками по келихах родини своїх господарів. Потім замислився трохи і неочікувано навіть для себе, чітко, хоча і трішечки повільно, промовив тост: -Пропоную у цей чудовий і по-справжньому радісний для всіх нас вечір випити за господарів цього гостинного і привітного дому. Хай вам завжди щастить. Гнат Дмитрович був трохи здивований неочикуваною вправністю хлопця у такій делікатній справі в якій і значно доросліші неабияк губляться, та звичайно не виказав здивувавання, а для себе лише відзначив: - І справді відчувається в ньому якась струнка, або, як кажуть, порода. І покластися на нього можна і поспілкуватися приємно. А от у Валентинові я помилився. Та тепер, хоч, як не докоряй собі за це, усунути із пам’яті жахливих подій учорашньої ночі неможливо. До останньої миті гострими цвяхами у мозку сидітимуть. Уперше за все життя я зрозумів по-справжньому, що таке хресна мука. Та краще б було залишитися необізнаним, ніж потерпати, отримавши досвід. Та Гнат Дмитрович вольовим чоловіком був і швидко приборкав до рук свої жахіття, що наче корчі, час від бчасу перешкоджали йому дихати До того ж бесіда за святковим столом не давала можливості занурюватись у себе вже надто глибоко. Це уночі станеться, коли Мирослава вже десятий сон бачитиме, а його сон, ще анітрошечки і не торкнеться. Ну, що ж – треба розважати гостя, як запросили. І пригощати теж. Бо чим там у своєму гуртожитку він харчується. І видавши на обличчі широку щіру посмішку, він заходився біля нього із різними пропозиціями. . . - Що ти все ковбасу, та ковбасу накладаєш, коли посеред столу такий гусь красень. Мирославо, та що ти спиш там. Поклади нашому герою на таріль литку, та не ту, та пересмажена, а оцю - вона у самий раз. А теперь поглянь на блюдо із салатом з креветок – рецепт мій власний. Накладай не пошкодуєш. Смачно? А що я тобі казав. Лада дивилася на нього насупивши брова, бо навіть слова не мала можливості до батьківського монологу вставити. - Божечки! – думала вона про батька, - як же він нервує. Тому і розмовляє бесперервно. А в нього ж серце. Два інфаркти . А це не жарт. І роботу йому давно вже час змінювати – хіба посада генерального директора на великому підпрємстві із в переважній більшості військовими заказами йому по силах? Перейшов би головним конструктором до філіалу. Після останього серцевого нападу, коли його ледь з того світу повернули, йому ж у главку пропонували, давні друзі. Та, ні, хіба такий погодиться. Скоріше вмре, але на своїй посаді і у своїм кабінеті, де колись вона ще зовсім маленька була кілька років за господиню, бо після смерті мами тато не хотів, а ні на мить розставатися зі мною, своєю єдиною донечкою, що так була схожа на загиблу матір, і, хоч підприємство було режимне, і на нього ніхто із сторонніх, навіть якщо це були найближчі родичі не мав права заходити, для мене, тоді, п’ятирічної дівчинки, зробили виключення, бо режим режимом, а моральний стан генерального був вагоміший, і високе керівництво вважало за краще закривати очі на деякі речі, аби тільки підпрємство потужно розвивалося і давало таку потрібну для військових продукцію. Ах, спомини, спомини, вже давно у минулому, а у сьогоденні зовсім не цікаві і недоречні. А на першому плані лише усе жорстоке і принизливе, Що трапилось зі мною учора. І в усьому Валентин винен, а як так, то і тато теж, бо пригрів на грудях цю зміюку, та яку там зміюку, у зміюки ж жало з отрутою, а у цього слимака лише слизьке бесхребетне нутро, і нестримний всепоглинаючий жах його втратити. І це трохи дивно, бо в дечому навіть і неабияких успіхів досяг. Неповних тридцять років, а вже керівник потужного відділу, під яким майже сотня талановитих розробників. І якось слимак ними керує, і мабуть не погано, як батько його не жене. Хоча тут справа, здогадуюсь, зовсім не в розумі і особливих здібносях, а, перш за все, дивовижній здатності пристосування до будь-яких умов. Хамелеон – ну, майже по Чехову, вчасно відслідковує усі зміни і вміло користується ними. Ось і із нею, як із усіма іншими. Зрозумів, що на данний час самотня, що потребую спілкування і миттєво після першої ж зустрічі розробив цілу стратегію. - Ладочко! Та не сумуйте так, бо не личить. Ну, було там щось, але ж минулося і не треба загострювати проблеми. У мене теж їх було чимало, і одного разу я навіть до краю доходив. Гадав, не витримаю. Та знайшовся друг. Та не друг, мабуть, а справжнісенький янгол-охоронець. Повернув усе так, що за місяць я майже вилікувався, а за рік і думаити забув про всі ті образи і непорозуміння. Хочете і я для вас таким стану. Не всміхайтесь надто вже іронічно. Досвід я від друга перейняв і тепер радо із вами ним поділюсь. Так, увесь до крапельки. Бо ви така . Я навіть і слів влучних вчасно не знаходжу. Та, годі, годі, я зовсім не наважуюсь вам якісь там пропозиції робить. Просто давайте затоваришуємо, а там, що бог дасть. І вона сама не зрозуміла, як цей огрядний не по віку чоловік зміг так швидко втертися до неї у довіру. І ось вже майже два роки виконував роль коханця, ну, не на перших ролях, бо там у столиці, де вона завершує навчання, зовсім інші масштаби і зовсім іншого калібру чоловіки, але тут на канікулах, і такий для неї на часі був, бо усі забаганки виконував, і навіть татко вже сподівався на близький шлюб і на онуків, що мали прикрасити його вже близьку невідворотню старість. І ось такий жахливий фінал, втрата не те що гідності, а навіть і самої сутності. Що до фізичних страждань, вона не дуже переймалася ними, бо вдачею була вся у батька, і вміла гідно тримати удари, навіть дуже потужні. А ось моральні збитки – вони допікали найсильніше. І вже другу добу вона, мов у вогні палала, тільки вміло не виказувала нікому. . Навіть із найріднішою у світі людиною, батьком, розмовляти про них гордість не дозволяла. Сиділа Лада за столом, занурена у пекельні думки, і вечеря, що влаштував для неї батько, все більш дратувала її. І тут вона подивилася на свого рятівника. Він про щось жваво розмовляв із Мирославою, а та, що хмеліла з першої чарки, вже розмахувала руками і втокмачувавла хлопцеві, як треба смажити птицю. Навряд чи було це цікаво йому, та вічливий, він не тільки слухав, а й ввертав час від часу до розмови слушні реплики. Батько ж вже увімкнув телевізор і дививсь свою улюблену розважальну програму – ніщо інше його у цю мить не цікавило. І тут до неї завітала несподівана думка: - А ця святкова вечеря, щось нагадуєі, і дуже відоме. Ну, так, сітуація, що зараз у нас, подібна до тої, що описана колись у її улюбленому ще з дитячих років романі Джека Лондона "Мартін Іден”. Молодий хлопець із простого середовища потрапляє в дім заможних людей. І причина такого несподіваного запрошення майже та сама. Заможна родина таким чином віддячує за порятунок одного із членів родини. Різниця тільки у тому, що там врятованою людиною був син господарів будинку, а тут дочка, тобто я сама. І ця різниця у становищі гостя і господарей визначає штучність і неприродність всієї ситуації. Всі метушаться, всі намагаються висловити одне одному щось приємне,та по справжньому теплих стосунків так і не зов’ язується, бо дуже різний менталитет, дуже різні шаблі до яких належать учасники діалогу. - А може мені втрутитися, - запитала вона у себе, - адже далі за сюжетом "Мартіна Ідена” між дочкою господарів і хлопцем із простого середовища зав’язується роман. Але треба спитати у самої себе, а чи хочеться мені після усього того брудиу мати, щось спільне із чоловіками. Може трохи почекати, поки усе загоїться. Але нащо? Клин вибивається клином, чи не так. І вона рішуча – перйшла до рішучих дій. Перш за все перейняти ініциативу розмови. Ну, це і не важко, бо який же з Мирослави оратор. - Вибачаюсь, - пролунав її голос, а йому раптом здалось, що це задзеленчали дзвіночки, - я не дуже вже і знаюся на кулинарії, але мені здається, що твоєму гусю більше б пасували за гарнир, яблука, а не кортопля, та ще й із засмаженою цибулею.. Мирослава густо почерврніла, великі краплі поту заблищали на її зморщеному чолі, адже їй вже рік тому виповнилось п’ятдесят.
|
у Вас 
0
