Блакитнооке дзеркало
Він сидів навпроти вікна. Його темне волосся освітлювало денне світло, а блакитні очі дивились удалечінь. З обличчя не сходила замріяна посмішка. І кожного разу, коли Лана приходила до нього в палату, її серце починало битися сильніше. Вона не припиняла повторювати собі: «Він мій пацієнт. Він мій пацієнт. Тим більше, дуже хворий на голову. І не дивись на нього. Навіть не думай на нього дивитися!». Жодного разу він не відповів їй на її запитання. Вона навіть не знала його імені. Він же зберігав мовчання. Дивився лише крізь віконні грати удалечінь…
- Що ж мені з тобою робити? – Лана сумно зітхнула і почала щось записувати у картці хворого.
- Нічого. Просто скажи мені, хто я.
Дівчина здригнулась від раптової відповіді і злякано подивилась на хлопця. Це були перші слова, сказані за ці два місяці, що він перебував тут. Трохи оговтавшись, Лана відповіла:
- Я думала, ти мені про це скажеш.
- Якби я знав відповідь, то не питав би тебе.
- Ти потрапив сюди спочатку через те, що втратив пам'ять, потім ти перестав говорити. Я й досі не знаю твого імені. Одна впливова людина оплатила твоє лікування. І я маю зробити все, щоб ти видужав, просто зобов’язана, лише не знаю як. Але дізнаюсь, якщо ти мені трохи допоможеш…
- Як ти мене називаєш?
Лана знітилась.
- Навіщо тобі?
- Просто скажи.
Зашарівшись трохи, дівчина відповіла:
- Блакитноокий.
- В мене дійсно блакитні очі?
- Так…
- Якщо ти так кажеш…
- Чому ти мовчав два місяці?
- Я дивися на сонце. Воно таке величне, що я не міг сказати ані слова.
- Ти досі на нього дивишся?
- Ні. Я тільки-но осягнув, що все одно ніколи не зміг би до нього дістатись. Воно занадто далеко. А тим більше, коли б дістався, воно б мене спалило.
- Ти хотів би потрапити на сонце?
- Хтось казав, що туди потрапляють праведні душі…
- Ти хотів би померти?
- Ні. – Хлопець посміхнувся, не зводячи погляду з вікна. – якщо чесно, ні на яке сонце я не дивився. Я просто дивився вниз, з п’ятого поверху на людей. Це тут єдина розвага. А говорити просто не хотів. Та й щоб я міг сказати? Я ж не знаю, хто я…
- Чому ж заговорив зараз?
- Погода просто сьогодні чудова як для листопаду. Небо блакитне, а ні хмаринки. Дівчина гарна в палату зайшла. Думаю, а грець із ним, заговорю до неї…
- Ти ж ніколи не бачив, як я виглядаю… Звідки ти знаєш, яка я, якщо ніколи не відводив очі від цього клятого вікна?
- Твоє відображення?
- Яке відображення?
Хлопець знов посміхнувся.
- У віконному склі, дурненька!
- А чому б тобі не повернутися до мене? Мені не дуже зручно розмовляти з твоєю спиною.
- А не боїшся, що голова відлетить?
- Ти про що?
- Не читала індійську міфологію? Легенда про слоноголового Ганешу.
- Ні, не цікавлюсь міфологією.
- А дарма. Мені здається, психіатр має цікавитися цим, бо в міфах є багато відповідей про причини людських хвороб на голову.
- Я про це й у підручниках без міфів прочитаю.
- Ти щойно з університету, правда?
- Так. Як здогадався?
- Бо дурна ще, досвіду не маєш майже ніякого. І мабуть, далеко не відмінниця.
- Не правда! Я хоч і не відмінниця, але не дурна.
- Не ображайся. Як ти влаштувалась в цю клініку?
- Це татова клініка…
- Все зрозуміло.
- Нічого тобі не зрозуміло. – ображено промовила Лана, хоча десь в глибинах душі відчувала, що хлопець знає, про що говорить. Потім стиха додала: - а що там сталося з Ганешею?
- На нього подивився лихий погляд і в нього відпала голова. Довелося приставити слонячу, бо інші не підходили.
- Дивна історія. То ти боїшся, що в мене теж голова відпаде?
- Та ні. Я ж все таки хворий. Мені просто світ подобається більше у відображенні. Наприклад, у дзеркалі, чи віконному склі… Він якийсь більш справжній і цікавіший. Особливо цікаво спостерігати за людиною, яка думає, що ти її не бачиш…
- Подивись на мене.
- Навіщо?
- Подивись мені у вічі.
- Не хочу.
- Чому?
- Ти зникнеш.
- Нікуди я не зникну! Подивись!
Лана схопила його голову і силою повернула до себе. Блакитні очі подивились на неї пронизливо синім поглядом. Дівчина побачила в них своє відображення, тільки якесь дивне. Там вона була в лікарняній піжамі в якійсь кімнаті, з оббитими тканиною стінами без вікон…
- Допоможіть мені хтось! Онопенко! Швидше! Я її не втримаю!
- Та біжу вже! Я ж вам казав, Дмитре Олександровичу, що вона буйна! Навіщо ви зайшли до неї один?
Величезний санітар скрутив руки дівчини за спиною, а медсестра, яка щойно вбігла з шприцом, зробила їй укол. Молодий лікар Дмитро Олександрович, темноволосий з неймовірно синіми очима наказав санітарові відпустити пацієнтку. Вона зовсім затихла, тільки тихенько плакала і дивилась на лікаря повними сліз і подиву очима. Він промовив до неї спокійним, ласкавим, майже батьківським голосом:
- Тихо-тихо, Ланочко, все гаразд. Все. Заспокойся. Поспи трохи. Я ж не хотів тобі зла! Навіщо ти мені обличчя подряпала? Ну? Все, заспокоїлась? Ну от і добре.
- Блакитноокий, ти – зрадник! – крикнула дівчина, чи скоріше проревіла неначе шалена тигриця. Лікар сумно зітхнув і промовив ніжно:
- Ну що ж поробиш…Дякую за комплімент, Ланочко. Я зайду пізніше. Може тоді нам вдасться поговорити. Ганно Вікторівно, не забудьте прослідкувати, щоб хвора прийняла ліки.
Медсестра, яка частіше відгукувалась на «Ганнусю», лукаво посміхнулась лікарю і скоріше промуркотіла, ніж сказала:
- Дмитрику, ти так піклуєшся про неї, бо її батько платить тобі шалені гроші?
«Дмитрик» суворо відповів:
- Ганно Вікторівно, займіться своїми справами.
Лікар, медсестра і санітар нарешті вийшли з палати. І тільки Лана, зовсім не розуміючи, що могло з нею статися, голосно заверещала їм навздогін:
- Ти зрадник, блакитноокий! Зрадник!!!!!!!
|