Кімната, до якої його відвела Мирослава, була, хоч і не велика, але затишна. Бліді ніжного кольору шпалери. Дверний пройом і вікно завішені важкими тканими шторами із ненав’язливими визерунками у брунатних і темноблакитних тонах Біля вікна справа - трюмо із трьома створками дзеркал. Щось подібне було у кімнаті його тітки Тамари. Біля трюмо стояв якийсь чудернацький м’якенький табуретик із гнутими золоченими ніжками. Він ще не знав, що створіння таке зветься пуфик. Крім трюмо із меблів в кімнаті був низенький журнальний столик із скляною поверхнею, на якій у вазі стояла самотня червона троянда, а неподалік він побачив кришталеву попільничку, що у світлі торшеру, поставленого біля ліжка виблискувала примарно і навіть таємничо. Майже впритул до низенького столика стояв все той же низенький фотель, що він бачив і в інших кімнатах цього дивовижного і завеликого для однієї невеликої родини будинку. Просто посередині кімнати стояв щ стілець, звичайнісенькиий, із зеленим сидінням і прямою дерев’яною спинкою. .
- Це Мирослава його занесла, - здогадався хлопець, - і мабуть для того, щоб я мав змогу одяг розвісити, бо шафи у кімнаті не було.
Більш за все здивувало і зачарувало хлопця ліжко. Таких великих і витончених за формами і оздобленням він навіть і у фільмах про герцогів і баронів не бачив. А вже подушки у білих, із яскравими червоними визерунками наволочках, Про простирадло ж і ковдру казати було нічого. Сліпучо білі, накрохмалені, вони так і приваблювали погляд.
- Розташовуйся! - зробила широкий жест Мирослава, - піджак свій на спинку стільця повісь. І брюки - коли знімеш. А ще я тобі душову кабінку покажу. В нас вона у кожного окрема, навіть і у гостя. Так зручніше, бо кожен може митися, коли заманеться і не боятися, що шум води комусь заважатиме. А потрапити до неї просто. . Тільки дверцята ці розчини. Там тебе вже і рушник, і халат дочікуються. Ну, я пішла, а ти вже сам тут якось. На добраніч!
І за Мирослвою нечутно зачинилися двері. А він не кваплячись зтягнув брюки, сорочку і відчинив двері до душової кабінки. Змішувач працював бездоганно. Він мав можливість усього за допомогою однією рукоятки встановлювати будь-яку температуру води. Навіть у палацах спорту, де доводилось йому бувати нічого подібного він не бачив. Вдосталь набавившись із змішувачем, змінюючи при цьому температуру води від крижаної до майже окропу. він добре розтер аж рип’ячу від чистоти шкіру великим махровим рушником, загорнувсь у м’якенький халат і повернувся до кімнати. Роздягся, сковзнув під легку, майже невагому ковдру, вимкнув торшер і відразу поринув у сон.
Йому наснилася мати, що сиділа у кухні за столом, а поруч із нею Валерик. І мати і Валерик тримали у руках склянки наповнені самограйчиком.
- З чого б? - подумалось йому, - адже домовились остаточно навіть і не торкатися більш цієї гидоти.
Та Валерик, вловивши думки старшого брата, посміхнувся широко і трохи хижо та й промовив, як і завжди розтягуючи слова:
- Та не турбуйся ти так, братко,. Це ми вже на останнє, на посошок. Давай і тобі наллю. Хоч ти і не полюбляєш, але сьогодні навіть і ти ухилитися від чарки не зможеш, бо наостаннє.
Він ще не встиг нічого відповісти, як до кухні увійшла Алочка. І не така, якою він бачив її останнього разу у інтернаті, а зовсім ще маленька не більш п’яти рочків. Увійшла, підступилася до столу і відразу теж потягнулася за чаркою. Та мати, помітивши це, відставила свою чарку і закричала пронизливо і хрипко, звертаючись до нього: - Не давай, не давай їй пити, і сам не пий! Чуєш, що тобі кажу? А тепер бери її за руку і виводь звідси, негайно виводь.
Він намагався щось заперечити, хотів щось запитати у матері і Валерика, та у цю мить сон його обірвався. Він мимоволі підвівсь і заблимав у темряві, очами, які ще спросоння нічого не бачили і почув голос. Її голос. Лади.
- Я налякала тебе. Вибач, бо вважала, що налякати тебе нічим не можливо. А до мене сон ніяк не йде. І такі думки у голові, що краще вже не жити. Можна я тут із тобою поруч у фотелі посиджу?. Покурю, як ти не заборониш, і порозмовляю, бо без цього мені аніяк! Ну, що не виженеш?.
- Сідай, сідай! - заспішив хлопець, сам не знаючи з чого ніяковіючи, - Звичайно сідай.
- Ти тільки світло увімкни, - попросила Лада, бо у такій темряві я і фотеля не знайду.
Він намацав вмикач на торшері і клацнув. Увімкнулось світло, і він побачив Ладу, що стояла поблизу дверей, Вдягнута вона була у халат, тільки не такий важкий махровий, який натягнув він після дущу, а у тоненький із ситцю. Лівою рукою розминала Лада вже добре знайому йому довгу тонку сигарету із золотавим фільтром, а правою тримала запальничку. У напівтемряві обличчя її здавалось мов із мармуру вирізбленим, або їз тонкого порцеляну виліпленим. Довге темне волсся, великі загадкові очі, надавали її вигляду щось утаємничене і загадкове.
Вона всілася у фотель, піднесла до вуст сигарету, клацнула запальничкою і глибоко затягнулась. Зробивщи ще кілка таких же глибоких затяжок, струсила попіл у попільничку і поклавши сигарету на її край, повернула до нього обличчя:.
- Знаєш?! А у мене вже другу добу відчуття бруду, і занурена я у нього аж по самісеньку маківку. Найжорсткішу мочалку взяла, дедь всю шкіру на ній не залишила, а бруд, мов прикипів, не відстає. Торкнусь себе, і огидно. Так і кручусь, верчусь, як карась на сковороді, а душу вилити нікому, хоч гіркі думки аж переповнюють її. Тільки не коментуй нічого, бо аніякі відгуки не потрібні мені. І ніяких співчуттів чути не хочу. Гадаю, і тато і Мирослава добре розуміють це, бо мовчать, та по їхніх очах бачу, ледь витримують вони, і як би тільки ти знав, як боюся їхніх слів. Адже тоді і сама не знаю, на кого перетворюсь. От і прийшла до тебе із останньою надією відкритися і не наразитися у відповідь на співчутливі сльози і позіхання. Як же я це ненавиджу! Тьху!
Лада знов зробила довгу затяжку і подивилася на нього з-під лобу і очі її при цьому заблимали швидко-швидко - здавалось ще мить і вона розридається. Та ні - втрималась, та ще й посміхнулась: - Ох, і набридла я тобі мабуть! Приперлась серед ночі і спати не даю. Та ще й примушує мовчати. Ні, ти не мовчи. Я не хочу, щоб ти мовчав. Говори, щонебудь, говори.
Він би і радий був щось сказати, та аніякі слова не йшли. до голови.
- Це мабуть від того, що я лежу, треба сісти, - подумав він і сів у ліжку, обхопивши ноги руками. Та і сидячи він ще довго не розтуляв рота,
- Що це він? - майнуло в голові у Лади, - невже і справді лише людина дії, а думок і почуттів бракує.
Та помилилась, бо десь за кілька хвилин його вуста розчинились і вона почула:
- Ти караєшся, а позбутися недобрих думок дуже просто. І, як друг, а сподіваюсь, що так воно і є насправді, можу тобі допомогти у цьому. У мене є сестричка, молодша. І коли їй буває кепсько, вона просто приходить до мене і притуляється без жодних слів. Як воно там відбувається, не знаю, але вже дуже швидко смуток полишає її і вона починає посміхатися, і мені самому теж стає радісно і затишно. . .
Він не додав тільки, що молодша його сестричка із розумовими вадами, і розповісти про свої почуття словами не здатна. Лада подивилась на нього трохи здивовано, потім підвелась і, похитавши головою, яку трохи відтягувала назад важка грива густого темного хвилястого волосся, наблизилась до ліжка. Один рух і на ній вже нічого не було. Цупкі довгі пальці ухопили ковдру, що вкривала його, і Лада сковзнула під неї. Міцно, міцно, притулившись одне до одного вони пролежали не одну хвилину без жодного слова. Потім Лада трохи відсторонилась і повернувши до нього обличчя промовила:
- Божечки! Та який ти мудрий, мов той змій спокусник. Туги моєї наче і не було. Ти правий – усе, як і у випадку із твоєю молодшою сестричкою,Та все ж невелика, але суттєва різниця існує, бо вона ще зовсім маленька дівчинка, а я доросла жінка. Тобі мабуть і підстаркуватою видаюсь Не поталанило із цим мені. Та гадаю ти вибачиш мій поважний вік.
У відповідь він знову міцно притис її до себе і сказав, дивлячись у стелю:.
- Ось, бачиш! І я тобі знадобився не тільки тим що кулаками вправно вимахую. А щодо віку, ну, дійсно, я ще неповнолітній. І із жінками в мене жодного разу до серйозних стосунків не доходило. Але ж я з села і ще змалку добре ся надивився на те, як це насправді буває. І не тільки у людей, але й у тварин, і птахів теж. Колись прийдеться починати доросле життя - так чому ж не з тобою. Ти приваблива, ти спокуслива і ніякої різниці у віці поміж нами я не помічаю. А щодо бруду, який ти відчуваєш на собі - це лише уява. Бо людину насправді неможливо заплямувати. Тільки сама вона на це здатна. Але вже, як тобі так здається, дозволь мені увесь твій бруд перекласти на мене. Я чоловік, я сильний усе витримую.
Вона нічого не відповіла, а тільки потягнулась до його обличчя напіввідкритими вустами і почала вкривати його поцілунками – високе чисте чоло, і перебитий ніс, вуста і скроні. А коли обличчя виявилось замало, перейшла Лада до грудей, рук, живота. І бажання, що він стримував так довго вибухнуло у ньому з велетенською силою. Вона допомогала йому, бо у цих справах він ще зовсім не мав досвіду, та в усьому і у цьому теж хлопець був здібним учнем, і скоро вона не відчувала вже, що має справу з напівхлопчиком, а вже почала підкорюватись бажанням сильного мужнього і досвіченого чоловіка. Скільки разів все відбулось, вона вже і не лічила, бо зупинилась на двох. Адже рівно стільки разів це трапилось із нею у лісі. А, як так, то всі подальші рази, що перевершили рази ганьби і зневіри, повернули їй відчуття щастя володіння своїм досконалим і привабливим тілом молодої жінки. І ще встигла подумати Лада про те, яка ж обмежена була вона, коли відчувала якісь ніжні почуття до огрядного і підступного, як виявилось насправді, Валентина. Хіба здатне було перевершити щось пестощі і любощі цього дивовижно підлітка, що не тільки врятував їй життя, але й подарував насолоду відновлення і очищення. Ось, ось, справжній друг, марилось їй у темряві прохолодної серпневої ночі, що об’єднала їх. І неважливо було надовго, чи усього на кілька тижнів до початку занять у столиці.
Щасливі і втомлені вони міцно спали. І хлопець навіть не здогадувавсь, як колись у спортивному студентському таборі, одна волейболистка перевірила здібності його майбутнього батька у цій справі, а потім вихвалялася перед подружками: - Ви тільки уявіть собі, що дев’ять і навіть десять разів для нього ще зовсім не межа.
Рано вранці Гнат Дмитрович зазирнули до кімнати гостя, побачили тісно переплетені у обіймах тіла і потихенько навшпиньках полишили приміщення.
- Дай то Бог! Дай то Бог! - шепотів батько.
- Дай то Бог! Дай то Бог! - луною відгукалася на його слова, покірно, але не дуже щиро Мирослава.
Та як би там не було, та їм було ясно, що найгірше у житті, а головне, у думках, Лади минулося. Так несподівано ні для кого, а більш за все для себе самого виявився хлопець двічі рятівником дочки надзвичайно впливової не тільки у місті, але й в усьому Союзі людини.