Зоряний канон (закінчення)

10

Ховає долі рубікон

Усі невидимі розп'яття,

А ми розводимо багаття

На схилах Вічності тайком.

Та час постати на амвон

І всі розвіяти прокляття.

І буде пристрасно звучать нам

Любові зоряний канон.

Плекаймо істини мету,

Прощенням спалюючи мсту:

Єрусалим уже зоріє!

І оживають письмена

Крізь наші долі й імена.

Й земля обітована гріє.

11

Й земля обітована гріє

Поза хамсинами* пустель.

І днів безжальна веремія

Мурує часу цитадель.

І де там страдник чи вітія?

Навіщо нам цей подих скель?

Збагнувши свій наскельний вияв,

Шукаєм душу для осель.

Ми в храмі пробуємо часом

Хреститись простором і часом,

Хоча потрібен тільки Дух.

Та проти всіх земних задух
І в боротьбі за інтерес

У людства певний є прогрес.

_________________

*Хамсин (євр.) — гарячий вітер з піском

12

У людства певний є прогрес —

Воно себе вже не оплаче.

Та буде довго ще невдячним

За свій невиправданий сенс.

Й завиє, мов голодний пес

На місяць вовчої удачі.

Та знов залишиться незрячим

На святі трапез і аскез.

Свою творитиме харизму

Й саме собі готує схизму*,

Щоб не прогавити процес.

Йому для слави чи огуди

Залишиться єдине чудо:

Вважати, що Христос воскрес.

__________________

*Схизма — розкол християнства на католицтво і православ'я.

13

Вважати, що Христос воскрес

І бачити себе у ньому.

І пронести земний свій хрест

Крізь неземну печаль і втому...

Коли прибуде твій експрес,

Ти мусиш рушити додому,

Щоб не потрапити під прес

Лункої тиші метроному.

Там, в неосяжності буття,

Збагнеш ціну своїх нестям

За мить утраченої мрії.

Але крізь диво голубе

Відправ у сяяння себе,

Співаючи: "Аве, Маріє!”

14

Співаючи: "Аве, Маріє!”,

Він розчинявся у світах,

Мов нерозгадана стихія,

Мов недосяжний волі птах.

Відкинутий всіма Месія,

Володар непідвладних благ.

Усе, що в душах він посіяв,

Зависне небом на хрестах.

Сховавши в оболонку часу

Свою тонку і ніжну чашу,

Він поєднав утілень нить.

І розлучався із Землею,

Щоб поєднатись знов із нею.

Невже у сяйві плащаниць?