10
Ховає
долі
рубікон
Усі
невидимі
розп'яття,
А
ми
розводимо
багаття
На
схилах
Вічності
тайком.
Та
час
постати
на
амвон
І
всі
розвіяти
прокляття.
І
буде
пристрасно
звучать
нам
Любові
зоряний
канон.
Плекаймо
істини
мету,
Прощенням
спалюючи
мсту:
Єрусалим
уже
зоріє!
І
оживають
письмена
Крізь
наші
долі
й
імена.
Й
земля
обітована
гріє.
11
Й
земля
обітована
гріє
Поза
хамсинами*
пустель.
І
днів
безжальна
веремія
Мурує
часу
цитадель.
І
де
там
страдник
чи
вітія?
Навіщо
нам
цей
подих
скель?
Збагнувши
свій
наскельний
вияв,
Шукаєм
душу
для
осель.
Ми
в
храмі
пробуємо
часом
Хреститись
простором
і
часом,
Хоча
потрібен
тільки
Дух.
Та
проти
всіх
земних
задух І
в
боротьбі
за
інтерес
У
людства
певний
є
прогрес.
_________________
*Хамсин
(євр.)
— гарячий
вітер
з
піском
12
У
людства
певний
є
прогрес
—
Воно
себе
вже
не
оплаче.
Та
буде
довго
ще
невдячним
За
свій
невиправданий
сенс.
Й
завиє,
мов
голодний
пес
На
місяць
вовчої
удачі.
Та
знов
залишиться
незрячим
На
святі
трапез
і
аскез.
Свою
творитиме
харизму
Й
саме
собі
готує
схизму*,
Щоб
не
прогавити
процес.
Йому
для
слави
чи
огуди
Залишиться
єдине
чудо:
Вважати,
що
Христос
воскрес.
__________________
*Схизма
— розкол
християнства
на
католицтво
і
православ'я.
13
Вважати,
що
Христос
воскрес
І
бачити
себе
у
ньому.
І
пронести
земний
свій
хрест
Крізь
неземну
печаль
і
втому...
Коли
прибуде
твій
експрес,
Ти
мусиш
рушити
додому,
Щоб
не
потрапити
під
прес
Лункої
тиші
метроному.
Там,
в
неосяжності
буття,
Збагнеш
ціну
своїх
нестям
За
мить
утраченої
мрії.
Але
крізь
диво
голубе
Відправ
у
сяяння
себе,
Співаючи:
"Аве,
Маріє!”
14
Співаючи:
"Аве,
Маріє!”,
Він
розчинявся
у
світах,
Мов
нерозгадана
стихія,
Мов
недосяжний
волі
птах.
Відкинутий
всіма
Месія,
Володар
непідвладних
благ.
Усе,
що
в
душах
він
посіяв,
Зависне
небом
на
хрестах.
Сховавши
в
оболонку
часу
Свою
тонку
і
ніжну
чашу,
Він
поєднав
утілень
нить.
І
розлучався
із
Землею,
Щоб
поєднатись
знов
із
нею.
Невже
у
сяйві
плащаниць?
|