Був вихідний день. Анжеліка телефонувала Єгору, вправно натискаючи знайомі цифри. Чулися довгі гудки, вона нетерпляче вслухалася в цю монотонність. Раптом, почула милий серцю голос: - Алло. – Сонно озвався він. - Привіт, Єгоре. Я хотіла запитати, чи не поїхав би ти сьогодні зі мною в місто? - Ні. Я сьогодні зайнятий. - Невже? – Хотіла поглузувати над ним Анжеліка. - ? – Мовчання. - І чим, якщо не секрет? - Не „чим”, а – „ким”. Я зайнятий коханою людиною. Щось сильно здавило їй серце, і рука якось дивно заніміла, наче стала неживою – гумовою. На цей час, що вбачався вічністю, у неї відібрало мову, а, може, не знайшлося слів вдало відповісти на таку заяву. Перші секунди Анжеліці здавалося, що все сказане – їй почулося, тому вона ще чекала, що він обмовився, чи, як завжди, жартує й невдовзі виправиться. Пауза на кінці дроту тривала досить довго і Єгор вирішив сам її порушити, щоб хоч як-небудь пом’якшити напружену ситуацію. - Ти ж пам’ятаєш, що в Рома вчора був день народження? Зайди до нього – привітай. Він буде радий тебе бачити. - Мені якось ніяково йти до нього одній. - Тоді, давай підемо разом. - Ти ж говорив, що зайнятий. - Але ж не настільки, щоб не поздоровити власного друга. Давай домовимось так: ти заскочиш до мене, і ми разом підемо вітати вчорашнього іменника. - Добре. - До зустрічі. - До зустрічі. – Із сумом промовила Анжеліка. У той час, логічне мислення в неї практично відключилося. Вона не могла, а, може, не хотіла, думати про те, що буде далі. Що станеться, коли вона зайде до коханого друга і побачить там свою суперницю? Що відчуватимуть, при цьому, він, вона, суперниця? Як розгортатимуться події? Анжеліка просто йшла по вулиці, мов робот: без емоцій, сил, почуттів. Вона, неначе, закам'яніла, стала нежива, але все ж ішла. Коли Анжеліка вже піднімалася сходами, то раптом зіткнулася з Єгором, який похапцем спускався вниз. Він був щасливим і життєрадісним –таким вона ще ніколи його не бачила. Саме це й насторожувало дівчину. - Привіт, тобі, ближче! – Не промовив, а наче проголосив. Радість переповнювала його із середини, і це можна було прочитати по всміхненому обличчю. У цей час Анжеліка, ніби взяла на себе роль П’єро, а він – роль Арлекіна. - Чому така сумна? Де поділа посмішку? – Продовжував знущатися над дівчиною. Далі, ще гірше: - Піднімайся до мене в квартиру й чекай там, а я, поки що, збігаю за пивом для відновлення сил. І, геть не забув: познайомся, заразом з моєю дівчиною, розваж її, бо вона щось невесела. Після цих слів можна було б сміло вмазати йому ляпаса і піти геть. Але Анжеліка цього не зробила, а навпаки – попленталась до його помешкання, щоб на власні очі побачити ту „неземну”, на яку, як вона вважала, він її проміняв. Вона підійшла до знайомих дверей, хотіла було постукати, та помітила, що вони напіввідчинені. Тихенько прослизнувши всередину, Анжеліка відчула себе героїнею трилеру, що потрапляє в палаюче пекло. Вона ще вагалася, чи не повернутися їй назад, але було запізно – перед нею вималювалась діва в чоловічій сорочці на голе тіло. Вона розгубилася, потім тихо привіталася, Анжеліка відповіла також. Наростала гнітюча пауза. Дівиця намагалась зрозуміти: навіщо прийшла ця краля. - А ти до кого? – Поцікавилась вона. - До Єгора. - Його немає: він щойно пішов. - Я знаю: зустріла його на сходах. Він сказав, що збігає за пивом і незабаром повернеться. - Ну, відтак, проходь. Вона зайшла до вітальні. Жінка зібрала свої речі до купи, квапливо застелила ліжко, і вийшла в іншу кімнату переодягатися в належний одяг. Анжеліка присіла на край ліжка, бо крісла були закидані різним мотлохом: ось кружка з водою (вона знала про її призначення), уперше помітила тут гітару (не знала, що він грає), поряд - попільничка. За відбитками губної помади на недопалках, можна було здогадатися, що вона теж палить. «Так, дійсно – вона ж доросла – їй можна», - подумала Анжеліка. Їй стало, раптом, так боляче, що аж защеміло в грудях, та вона не могла ні заплакати, ні закричати, ні пожалітися. Понад усе, вона жалкувала, що надто мала і не може скласти конкуренцію цій підстаркуватій добродійці, що так безсоромно відбирає у неї перше кохання. До кімнати зайшла «та кохана людина», до речі, Анжеліка досі не знала імені цієї загадкової пані. Вона якось дивно й іронічно посміхається, наче анітрохи не бентежиться присутністю молодої суперниці. Анжеліка розглядає її з голови до ніг, намагаючись проаналізувати: що саме так привабило в ній Єгора. А вона, у свою чергу, намагається зрозуміти: яку ж роль відіграє в житті її коханого мале дівчисько. Ви можете собі уявити цю німу сцену? Жінка уміло запалює цигарку, сідає в крісло, попередньо змахнувши з нього весь мотлох, повільно і з насолодою затягується густим сивим димом. У цей момент вона нагадує героїню Шерон Стоун із фільму «Основний інстинкт», з тією лиш різницею, що сидить вона в штанях, а не в короткій спідниці, і не перед чоловіком, а перед дівчиною демонструє свою сексапільність і незалежність. Розлучниця виглядає досить привабливо, точніше: по-жіночому звабливо, не дивлячись на пом’яте обличчя, і виразні кола під очима, що зрадливо видають її неюний вік. Вона має довге русяве волосся (не біда, що пофарбоване), сірі очі мигдалевидної форми: такі пронизливі і рішучі, достатньо широкі вуста: ледь припухлі, злегка порожевілі, - помітна звичка спокусливо закушувати нижню губу. Тіло має пропорційне й вабливе, як для чоловіків, - є чим зацікавити. Раптом вона заговорила перша: - Будеш цигарку? - Ні – я не палю. - Чому ти прийшла? - Мене запросив Єгор, ми хотіли разом привітати Рома із днем народження – власне, він наш товариш. – Ніби оправдовувалась Анжеліка. Вона почувала себе, як на допиті партизанка Зоя. Хіба такої участі для себе жадала юна дівчина? - Чому ж мені Єгор нічого не розповідав: ні про тебе, ні про ваш намір піти до Рома? - Не знаю... У цю мить, коли вже очі Анжеліки стали вологими, а губи по-зрадницькі тремтіли, до кімнати зайшов Єгор. Він навіть не підозрював, як розгортатимуться подальші події, ним же й спровоковані, тому не був готовий до такої напруженої ситуації. - Ну, що, дівчата, вже познайомились? І тоді, його коханка демонстративно фиркнула, й пішла геть з кімнати. Не звертаючи на неї уваги, Єгор присів поряд з сердешною Анжелікою. - Що сталося? Вона тебе образила? Чому в тебе сльози в очах? - Тобі здалося – просто йде дощ. Єгор мимоволі поглянув у вікно – дійсно по склу розсипалися прозорі краплі осіннього дощу, сумуючи разом з дівчиною, зображення за вікном затьмарилось, наче хтось поступово стирав його з лиця землі. Те ж саме творилося в середині Анжеліки – природа відображала її внутрішній стан душі – і чоловік це зміг відчути. Він заговорив тихо і, наче, вкрадливо, змінившись водночас: - Зрозумій правильно – вона дівчина з мого минулого життя, ми знаємо один одного, ніби сто років, вона для мене – близька людина. І тут, раптово, вона приїздить. Хіба я мусив на вулиці її залишити? - Ти благородний чоловік, нікого не залишиш. - Не іронізуй – це жорстоко. - А ти зі мною як ? По-твоєму так чинити – не жорстоко? Раптом почувся якийсь гуркіт. Майстер умить підхопився і помчав на кухню. Анжеліка почула крики, ридання, істеричні вигуки непристойних слів, звуки падіння чогось важкого і благаючі слова вмовляння Єгора. Їй не сила, було залишатися в цьому безглуздому трикутнику, все, що хотіла, вона вже дізналася й пережила надто багато негативних емоцій. Анжеліка наміряно піднялася й хотіла піти, та почула дзвінок у двері. Єгор відчинив, і у квартиру линула галаслива юрба на чолі з Ромом, який не став чекати на прихід друзів, і сам заявився, без запрошення. Вони проштовхнули її до кімнати. Роман розпашілий і трохи сп'янілий був, м'яко кажучи, здивований побаченим, і не забарився прокоментувати ситуацію. - Кого я бачу! Єгоре, та ти просто сексуальний гігант! Але почувши ридання, що доносилися з кухні – він соромливо замовчав. - Що сталося? – Вже пошепки запитав у Анжеліки. - Сцена ревності. - Це ти винна? - Ні, це все Єгорова нерозсудливість. Я хотіла з ним піти тебе поздоровити, а вона подумала про нас хто зна що, до речі: вітаю тебе з днем народження! - Дякую, красуне. Будеш сьогодні з нами святкувати? - Мабуть, що – ні. Анжеліка пройшла повз них до коридору – назустріч вийшов Єгор. Він виглядав дещо спантеличеним і розгубленим. - Ти вже йдеш? - Так. - Не йди. - Чому? Ти ще щось вигадав? - Ні, просто не залишай мене. Сьогодні всі проти мене: ображаються, не зрозуміло за що – я ж нічого поганого не робив. - Ти дійсно так гадаєш? - Пробач, якщо чимось образив тебе – я не хотів. Анжеліка розчулилась. Дивно, але все, що він казав, кожне слово було настільки влучним і вразливим, що їй здалося, наче він навмисно крає серце, добираючись до його найпотаємніших глибин. Адже він знав, як вийти із будь-якої ситуації переможцем, чи хоча б не накликати на себе образу. І саме сьогодні він так вражаюче грав цю роль, але безрезультатно. - Гаразд, давай вийдемо на вулицю: проведеш мене. Вони вийшли на подвір'я. Повітря густо перенасичене вологою, миттєво вдарило в ніс, краплі ще злегка моросили, ріжучи обличчя холодним морозцем. Анжеліка вдихнула на повні легені свіже-вологого кисню, і на мить відчула якесь нетривале полегшення, але той біль, що вона отримала в цій квартирі, як підлий удар ножем, вона запам'ятає назавжди. Це стане для неї життєвим уроком, і загартує від необачності на подальші роки. Перше, що запитав Єгор, як тільки вони вийшли, було: - Анжеліко, скажи: ти ображена чи розлючена на мене? - Взагалі-то, не бачу різниці в цих словах, але, якщо хочеш знать, то я – не злостива. - Це мене хоч трохи втішило. Ти образилась на мене через те, що я назвав її „коханою людиною”? Відповіддю йому було – мовчання. Анжеліка настирливо вдивлялася в розгублені очі, намагаючись відгадати таємницю їхньої звабливості. Єгор розцінив цей погляд інакше. - Я можу й тебе так назвати. Хочеш? - Ні, не сьогодні, а то буде звучати надто голослівно і неправдиво. Я гадаю, що дочекаюся колись цієї привілеї. - Пробач, ще раз. Єгор ніжно її обійняв. Анжеліці чомусь здалося, що він ледь стримує сльози, або дрижить від холоду, бо в останніх словах особливо відчулося тремтіння голосу. Їй стало по-жіночому жаль його. - Ось побачиш: все буде добре, між нами нічого не зміниться, я не покидаю тебе. Чуєш? – Прошепотів він. - Так. - Я обов′язково буду телефонувати, а захочеш: завітаю в гості. - Так. – Машинально відповідала Анжеліка, мов бездумна лялька. Їй хотілося вірити його словам, як і раніше, але вже загартований попередніми подіями, розум правив інше: „НЕ ДОВІРЯЙ”. - Ти любиш цирк? – зненацька спитав Майстер. - Ні, а що? - Жаль. - Чому. - Хотів піти з тобою в цирк. Анжеліка, вперше за весь день, засміялась, хоч і неголосно. Влучно була знята, нависла над ними, напруга. Вона поцілувала Майстра в щоку і автоматичним рухом витерла помаду, навіть, не замислюючись над власним поривом до цього жесту. - Ну, йди вже, а то тебе там зачекалися. Бажаю вдало розважитись сьогодні. - А ти? - Я – пас. - Дякую тобі. - За що? - За все. – Сказав незрозумілі слова і зник у темряві задушливого під′їзду. Надовго... Анжеліка вже тоді здогадувалася, що Єгор має непросту вдачу і складний характер, що він загадковий і міцний горішок. Та в ту мить, коли вона щиро вдивлялася в його напівзатуманені очі, помітила в них неймовірну тугу. В твоїх очах загубиться гірка печаль Смуток ночей і безрадісні дні Моя душа полине за тобою вдаль Туди, де сяють лиш очі твої ясні, Де розбиваються сумніви, мов кришталь І плине кохання човником навесні. Це були перші її рядки, присвячені Єгору, може, трохи недоладні, експериментальні, але дуже щирі. Анжеліка, з часом, зрозуміла, що він вже не зателефонує і не зустріне в своїх палких обіймах, не зронить влучного компліменту на її адресу, бо ж має багато роботи – заклопотаний трудяга. На горизонті з′явилася кохана людина, про яку слід також подбати. Час спливає невблаганно, і всі поспішають жити, навіть, не замислюючись: а що там, за черговим крутим рогом цього швидкоплинного життя? Молодість не вміє чекати, зважувати, нарешті – кохати, тому й робить багато помилок, натикається на стіну непорозуміння й байдужості. Єгор зник із поля зору. Анжеліка не могла знати причин його укривання від неї і від інших людей, але факт залишався фактом. Хтось казав, ніби він поїхав на заробітки на південь, хтось – ніби переховується від кредиторів, яким завинив велику суму грошей. Були і зовсім невдалі версії: „косить” від армії. Але всі ті вигадки аж ніяк не мали нічого спільного з дійсністю. Він не міг розібратись в собі, а на це йому потрібен був час і повна ізольованість від інших. Так траплялося вже не раз: він зникав невідомо куди, на певний час, в залежності від обставин, він був різний. Єгор нікому не розповідав де був, що робив, чим жив, не вважав за потрібне когось посвячувати в свої проблеми. Але ці поодинокі пригоди додавали йому снаги, розріджували його скупе на події життя, він мав можливість відчути себе вільним птахом. Хлопець полюбляв контрасти: між насиченим бурхливим життям вставляти нотку забуття. Коли обставини заганяли його в глухий кут – він, як майстерний шахіст, мусив продумати заздалегідь всі свої подальші дії. Тому тікав подалі від суєти мирської, багаторазових повчань, нарікань, порад, домислів від рідних, друзів чи ледь знайомих. Надто залюблений жіноцтвом, відчайдуха мусив вибрати лиш одну, вірну собі подругу, що здавалося найважчим випробуванням, так, як він не міг розірватися між двома абсолютно різними жінками. Вперше йому випала така дилема, яку він ніяк не міг вирішити, тому намагався укритися від неї, хотів подовжити час, надіявся, що він щось підкаже, але – не вийшло. Його, як він вважав, кохана людина, згодом поспішила «махнути хвостом» і ретируватися, як це вже траплялося неодноразово.
Хочеться продовження! Цікаво чи зустрінуться, як у них складеться... Чомусь здається що це не кінець, а навпаки лише початок.... і щоб одружилися, і дітки.... ааааааа)))))))))))))) 5! ))))))
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
