Вставай,
моя мила, вставай!
Прокинься,
моя Україно,
Бо знову
тебе продавать
Й живцем
хоронити посміли.
Прокинься у
кожнім із нас
Жаринкою
болю у серці,
Бо знову
настав слушний час
Тебе
боронити від смерті.
Боюсь
запитають колись
Онуки, коли
постарію,
А де ж ти
була у ту ніч
Як вкрали
твою Україну?
Коли
розпинали її
І кров’ю змивали надію
На те, щоб
піднятись з колін
Й
розквітнути Раєм зуміла.
Коли ще
живою тайком
В могилу
навік заривали,
А світу
сказали, що так
Для щастя
її врятували?…
То ж кожен
себе запитай –
Чи зможеш з
оцим усім жити,
Що так от
чекав в стороні,
А інші пішли боронити?
Чи зможеш
спокійно колись
Поглянути в
очі онукам,
Що сам ти і
крок не зробив,
Щоб Неньку
не дати на муки?
Чи зможеш в
своєму житті
Ти й
совість свою схоронити?
Чи може
насправді отак
Без неї простіше прожити?..
|