Вставай, Україно!

Вставай, моя мила, вставай!

Прокинься, моя Україно,

Бо знову тебе продавать

Й живцем хоронити посміли.

Прокинься у кожнім із нас

Жаринкою болю у серці,

Бо знову настав слушний час

Тебе боронити від смерті.

Боюсь запитають колись

Онуки, коли постарію,

А де ж ти була у ту ніч

Як вкрали твою Україну?

Коли розпинали її

І кров’ю змивали надію

На те, щоб піднятись з колін

Й розквітнути Раєм зуміла.

Коли ще живою тайком

В могилу навік заривали,

А світу сказали, що так

Для щастя її врятували?…

То ж кожен себе запитай –

Чи зможеш з оцим усім жити,

Що так от чекав в стороні,

А інші пішли боронити?

Чи зможеш спокійно колись

Поглянути в очі онукам,

Що сам ти і крок не зробив,

Щоб Неньку не дати на муки?

Чи зможеш в своєму житті

Ти й совість свою схоронити?

Чи може насправді отак

Без неї простіше прожити?..