-1- «Колись доведеться змінити усе», – Відлуння у собі думка несе. Людина якось не зважає на звичне, Акценти уваги – усе лиш окличне. Але, поглинаючи, прірва суєт Здатна послабити силу тенет, І ти, поринаючи десь у глибінь, На мить зазирнеш у небес височінь. Почуй легіт вітру і наспіви хмар, Відчуй промінь сонця. Не бійся тих чар. Не бійся зробити якесь відкриття, Знайди усі барви простого життя. А зміни – то гості людської гостини, Приємні, не дуже. Життєві світлини – Добірка гірких і щасливих хвилин. За те, що живу – доземний уклін! -2- Збігають не миті, спливають віки. У книзі, як завжди, звичайні рядки, У віці людини – простий плин життя, У кожної долі своє майбуття. Збігають хвилини, не стишують біг. Усе, що довкола, – нестримний потік! Напруження, розквіт, і згасла свіча. Людина, природа – єдині. Хоча... Істота людська – це творіння вінець, Довкілля для неї – наче гонець. У нього новини – звичайні знання, Для розуму, тіла, серця вбрання. Знання, наче крила, тягнуть у вись Чи каменем просто летиш ти кудись. Цей рух передбачено. Серед століть Книга твоя ще незнана лежить. Можеш ти завжди побачити в ній Розклад детальний життєвих подій. Здатна, звичайно, істота людська Доповнити дані котрогось рядка. А, може, насправді людина – коваль Щастя свого. Не знаєм, на жаль. Збігають не миті. Спливають віки, Цупко тримають таїну листки. -3- Кажуть, що віра долає усе, Надію на краще у собі несе. Кажуть, надія очищує шлях На невідомих життєвих стежках. А віра, як зброя у безнадії! Вона непідвладна життєвій стихії, Де горе і відчай – вельможні пани, Журба і розпука – дві рідні сестри. Життя потопає у вирі вагань, І небу аж лячно від наших благань. Наскільки нещира віра твоя, Настільки далека та мрія-зоря. «Отримаєш ти та й по вірі твоїй» – Стверджує Книга. Хай сотні надій Для вас недосяжні у цю саму мить, Віри своєї повік не губіть.
|