Пташеня

Росте, мій горобчик сіренький,
Розмовляю з ним кожного дня.
І не здається він маленьким,
Коли побачу очі, як з каменя.

Звикла я чути щебет
Щодня і щоночі,
І іншого, наче, й не треба,
Та в неволі він жити не хоче.

Щоразу стала помічати,
Як часто очі дивляться в минуле,
Але ж не хочеться його втрачати,
Може, він про все забуде?

Зрозуміла я, що не втримаю птаха вільного
І доброта моя не замінить неба синього.
„ Що ж, лети, мій друг сизокрилий,
Можливо заглянеш, раптово, в знайоме віконце.
Бажаю попутного вітру в вітрила,
Хай крилець твоїх не торкнеться палаюче сонце”.