На маленькому дубочку тремтить останній листочок від холодного вітру. Трохи більше подиху, і він здійснить свій перший і останній політ, залишаючи оголену гілку. Починає пролітати пухнастий сніжок, прилипаючи на тепле дівоче обличчя. Вона йде краєчком тротуару, схлипує. Сльози якось дивно світились від фар автомобілів, що проїжджали повз, освічуючи таке ще юне, а вже кимось ображене личко. «Я кохаю його та не можу бути такою, як він», - говорила вона тихо. « Я терпіла його залицяння до інших, непорядність до старших людей, врешті-решт стерпіла його частенькі пиятики, але те, що він курить, нюхає, а потім і мене змушує це робити… Цього стерпіти не можу.» Вже стемніло. Треба повертатися до дому біля під’їзду зустріла сусіда – хлопця-однолітка, що завжди якось дивно на неї дивився, говорив тремтячим голосом тільки «привіт». Та її завжди було не до нього «Женька був кращим, сучасним, крутим з сережкою у вусі, з тату на грудях, завжди знав що сказати. А цей дивиться, нічого не каже, тільки червоніє, коли бачить мене». Забігши до своєї кімнати вмить вимкнула світло. Прилігши вона все збагнула, що кохає наркомана, алкоголіка, лицеміра. До знайомства з ним ходила кожної неділі до церкви, допомагала мамі готувати обіди для дітей-сиріт, підгодовувала птахів узимку, а тепер щонеділі ходить з ним на «тусовки». Вона з таким чудовим іменем Ганна, що означає сама доброта, за рік стала невідомо ким. Довго не могла заснути весь час дивилася на телефон, думаючи, що Женька от-от зателефонує, вибачиться за те, що накричав на неї та сказав, аби йшла геть, якщо не робитиме те, що він накаже. «Він любить мене запевняло себе молоде наївне дівчисько. – Адже він так багато разів мені про це казав». На електронному годиннику світилася трійка і два нулики. Сил опиратись ночі вже не було. Дівчина віддалась сную. Женька так і не зателефонував, хоча минуло вже два тижні. Якось у неділю гуляла парком, здалеку побачила Женьку, що в одній руці тримав пиво, а іншою обіймав якусь молоду дівчину, а, незабаром, щосили крикнув: «Я люблю тебе! Ти моє перше кохання!» Такі слова Женя десятки разів говорив Ганні, навіть так само кричав у парку. Усе було обманом. Дівчина більше не плакала, бо зрозуміла, ким була для того хлопця, лише іграшкою, якою він грався. Вона подумки дякувала Богові, що не дав їй стати наркоманкою. Ганна чекала ліфт. Підійшов сусід, привітався. І знову мовчав. Тепер коли Жені немає, вона вперше побачила в очах того хлопця два яскраві вогники, які так ніжно світилися, немов дві зорі. Він вже не видавався таким кумедним, як колись. - Як тебе звати? – запитала дівчина. - Богдан – почула у відповідь. - А мене… - Я знаю – Ганнуся. Повернувшись додому, розцілувала маму. Цього так щиро вона давно вже не робила. Забігши до своєї кімнати шепотіла: «Богдан… Це, мабуть, Богом даний. Дякую Боже!»
|