| |
(з циклу "Різдвяне")
Добрий вечір тобі, пане господарю!
Радуйся, ой радуйся, Земле…
Та не святочно чулася Анна, не до радості їй було. Та й ніколи, напевно, аж надто не уміла тішитися ані Різдву, ані иншим святам. А сьогоріч і поготів.
В гості до рідних чоловік не пустив, бо традиційно вже, як на десять літ подружнього життя, вечеряли у його матері. Своєї ж святвечері не готувала - як на біду, зараз не мали грошей на найнеобхідніше. Така вже кризова ситуація в Анниній сім’ї настала, певно, у відповідності до складної ситуації в країні. Спочатку просилася-молилася – вже, здавалось, і скреснув лід мужевої незгоди, і сам готовий був, за сприятливості якихось-там обставин, поїхати з нею, але, як завжди, підкорила свою волю не своїй. Звикла вже до того, що у житті вкрай рідко виходило керуватися поняттям «хочу» – перевага завжди була за банальним усвідомленням «мус» і «треба». Тож дарма було сперечатися, буде цього року, як і торік, і позаторік – поїдуть на Вечерю до чоловікової родини.
Проте, Анна відчувала наперед щось недобре. Вже з початку тижня було якесь мульке і нав’язливе відчуття чогось не надто приємного. Відганяла те передчуття від себе, але не могла ніяк відігнати. Тепер же бачила, що дарма не прислухалась до своєї інтуїції (а вона, до слова, у Анни завжди була добре розвиненою). Але що б то могло змінити? Рівним ділом – нічого!
Вже звично, близько полудня приїхали в Андрієве село. За кілька хвилин добрались до будинку матері. Та як навмисне, виявилось, що і хвіртка, і брама були наглухо зачинені. Отже потрапити на обійстя без вилізання-перескакування через паркан не обійтися. Андрія це неймовірно розлютило, адже так виходило, що їх, наче, ніхто тут і не жде. А ще й ніби зумисне, лютував мороз. Давно вже не було такого Різдва – зі снігом, з морозом, що голосно порипує під черевиками, без в’їдливого, пронизливо-кусючого вітру, що продирається у кожну дірочку і ворохобить дрижаками все тіло. А ще ж довкола люди – хто спішить з останніми, необхідними до свята, покупками додому, хто порається по господарці коло хати, а хто й просто з цікавості визирає з вікна – бо й справді цікаво, чого то Тимофійчуччині діти під парканом вже хвилин з десять тупцюються?
Врешті Андрієві не залишилось нічого іншого, як видиратися на паркан, і вже зсередини відмикати-відсувати всі застібки та засуви, на які була зачинена брама. А тут ще й до хати без ключа не потрапиш. Одним словом – треба чекати, чекати і мерзнути. Настрій, звичайно, з’явився відповідний. Особливо у Андрія. Анна вмовляла чоловіка заспокоїтися: «Що так сталось, то вже нехай, головне, аби не сваритися, бо таки Святвечір над людьми розстелив свою святкову скатерку». Хоча і сама промерзла до нитки, ноги закацябли, аж запарі зайшли у пальці – а мерзнути їй, ой як не вартує, бо є купа всяких болячок. Та що вже поробиш.
Невдовзі повернулися додому Андрієва мама з його братом – їздили на цвинтар та й трохи затрималися, а про Андрія у поспіху якось вилетіло з голови, що має прийти. І, може б нічого, зігрілися б, перекинулися б словом-другим і все, та де там! Брати зчепилися не на жарт – Андрій не витримав і налетів з криками та звинуваченнями на брата (бо саме той так усе позамикав), мовляв, «як не хочеш, аби ми сюди приходили, то й не будемо!». А той у відповідь розходився ще май ліпше – сказав, що «ніхто і нікого тут не тримає і можна звідси забиратися». Галас здійнявся неймовірний. Жінки намагалися перекричати чоловіків та заспокоїти їх, але чи це так легко? Зрештою обидва розскочилися хто-куди – Андріїв брат доробляти ще якісь дрібниці по господарству, а сам Андрій нервово курити. Анна ж підсіла до свекрухи, помагати доліплювати вареники з капустою – ці, певно, чи не найсмачнішими після куті видавались їй на святвечірньому столі.
Анні було зле, дуже зле, бо слова чоловікового брата зачепили за живе – так, він тут ґазда, але чи варто такі речі зопалу кидати комусь в очі? Тим паче Анна мала таку особливість, що все, сказане неладно, готова була приймати на свій рахунок. Вона ж тут чужинка, свої порозуміються, а потім ще її й винною зроблять. Проте, намагалася дати раду і собі, і своїм емоціям та думкам.
Уже, може на тому було б і стало, та Аннина свекруха ніяк не могла собі дати спокою з цією ситуацією. Поверталася і поверталася в обгризанні подробиць, в пояснюванні свого бачення, в обсосолюванні кожної найдрібнішої трісочки. Андрій з того нервувався, то ж і Анні було не по собі. Просила свекруху закрити тему і не обговорювати все це далі: «Що сталося – те сталося, назад не вернеш, а нині Святвечір, то ж сваритися не треба».
Наче по-трохи почало вщухати. Але де жінка годна довго язика не висувати – хто, де, коли таке бачив і чув?
Слово за слово, почалась якась інша балаканина, проте з відчутним впливом щойної катавасії. І якось, ніби поміж іншим, Андрієва мама сказала Анні, що: «Доброго чоловіка маєш, ой доброго!». До чого тут це, Анна не зрозуміла, проте не заперечувала чоловікової доброти ніколи. Тож погодилася із твердженням свекрухи, а від себе додала, що і «їй, Анні, нічого не бракує і Андрій має не найгіршу жінку». На що Андрієва мати скрушно похитала головою й іронічно відповіла: «А хіба я знаю?».
Якийсь величезний клубок підкотив до горла Анни: «Якщо за десять літ життя з її сином, вона (свекруха) ще не знає, яка Анна, то про що можна говорити?!». Серце закалатало у всі калатала, молодиця відчула, що зараз розплачеться і прожогом вилетіла з кухні.
Сльози повножальними потічками котилися з очей, серце болісно щеміло від гіркого усвідомлення, що тут, у цій господі, у цій родині вона чужа. І скільки б зусиль не прикладала, як би добре не ставилася до усіх, зрештою, як би не любила чоловікову родину, вона тут назажди приречена бути просто невісткою. Наче й нема в тому нічого такого, бо й справді невістка, та ба, завжди хотілося Анні бути рідною, не чужою в цій сім’ї. Найболячіше буває тоді, коли вмирає ілюзія. Так зараз було й Анні. За збігом дивних обставин чомусь зрозуміла це саме нині, у святвечірню днину, далеко від своїх рідних, і чимраз далі від нездійсненних мрій. Своя сорочка таки ближча до тіла, скільки б і як не хотів подивитися на цю обставину з іншого боку.
Тихо потріскувала свічка. Родина мовчки вечеряла за святвечірнім столом, тільки іноді перекидаючись словом-другим. Та Анні несолодка була кутя нинішня, не так духмяно пахло сіно, супився під образом тогорічний дідух. Самотньо було їй за цим щедрим святочним столом і гірко, до болю гірко на серці. Чому всі ці прикрі непорозуміння та непривітні слова мали мати місце саме сьогодні? Чому саме зараз, у таку світлу мить, мали палати у серці смолоскипи якихось образ? Проте, мабуть, на все воля Божа. А, може, то й на добре, що так сталося – бо дасть Бог діждати, на другий рік Андрій таки повезе свою жінку до її рідних на різдвяну гостину. Може, хоч на́рік Аннине серце усміхнеться радісними дзвіночками. А ще солодко смакуватиме і кутя, і до куті, та дзвінко лунатиме коляда - і за столом, і за вікном:
Райдуйся, ой Радуся Земле,
Син Божий народився!
Січень 2015 р.
|
у Вас 
0
