Стара верба, якраз навпроти хати,
Гілки покручені і стовбур не стійкий,
Колись могла зі мною розмовляти,
Тепер мовчить у старості своїй.
Та слухати усе ж не перестала ,
До неї ,як й раніше ,жаль несу
І пригорнуся . Як зАвжди привітала,
Водила листям ніжно по лицю.
О, вербочко! І я вже похилилась.
Не та вже я. Посивіла коса.
А молодісь в літах десь утопилась ,
В лататті заховалася краса!
Скажи мені, чому в душі жевріє
Отой вогонь , що піднімає кров.
І та любов -то палить, а то гріє,
Коли я з ним, то молодію знов!
Верба мовчала! Вітер листям грався.
Він не ламав, лиш гілля цілував.
Без слів я все нарешті зрозуміла,
Не зникне те, що Бог в одне з`єднав!
| 
у Вас 
0
