Торжество - Проза

О як, співало зараз її серце! Яким стоголоссям, яким розмаїттям різдвяної радості линуло угору – ген аж до Господнього престолу, – аби розділити з цілим світом сю велику світлу новину – Христос Народився! Аби подякувати Господу і Новорожденному за неймовірний дар, що так щемко виколихує та вираює у собі нині, за благодатний паросток нового життя у своїй утробі...
Ярина була, як то кажуть, на сьомому небі від щастя у нинішню сонячно-різдвяну днину. Усвідомлення вже незадовгої з’яви на світ її дитятка тепло обіймало все єство неймовірною радістю, невимовним щохвилинним, щомиттєвим зачудуванням. Тай чи є більше чудо на світі, аніж нове маленьке життя, що теплиться під люблячим серцем майбутньої матері? «Яка то благодать, – думала Ярина, лагідно погладжуючи свій живіт, що час від часу коливався через рухи дитинки в ньому, – яка ж то благодать знати, що нині-завтра станеш матір’ю!». Хоча почувалася мамою чи не з моменту пізнання своєї ноші Бо й хіба може вагітна жінка уже не бути ненею своєму солоденькому янголяті? Хіба не починає одразу піклуватися про нього, забувши про себе? Та, зрештою, хіба саме жіноче тіло не починає мимоволі віддавати все найкраще тому новому, що розквітає в його щирих обіймах?
Чекала на хлопчика. Чи не від початку вагітності мала таке відчуття, що народиться синочок. А коли рівно півроку тому зачула ледь вловимі рухи у своєму лоні, вже навіть і не сумнівалася – то її любий Іванко вперше привітався з матінкою. Що назвуть Іванком, вирішили одностайно, то ж не дарма кажуть, що дитина часто сама собі ім’я обирає. Певно, так сталося й з її дитятком. ЇЇ милим, її найсолодшим, найжаданішим дитятком!
Аби тільки Господь дав доброї ласки і благословення доносити щасливо та розв’язатися, розлучитися на мить, аби вже навіки бути найближчими, найріднішими у світі. «Боже дай мені того, щиро молю, дай мені того!» – шепотіла Ярина і мимоволі очі застилала сива поволока сльози, а серце стискалося від легкого (а інколи такого сильного!) відчуття страху.
Небезпричинний той страх був у Ярини… Хай не знає ніхто такої муки, якої зазнала вона тоді. Хай усі матері будуть щасливими, хай усі татусі будуть п’яними від гордості, усвідомлюючи своє батьківство, бабусі-дідусі тихо тішаться своїм великим скарбом! А всі новонароджені дітки хай будуть завжди здоровенькими…
Кілька років тому Ярина теж була на надцятому щасливомірійному небі. Довгождане очікування нарешті дало свої плоди – і вони з чоловіком чекали на дитятко, на первістка-синочка. Жінка не ходила, а так видавалось, що линула на крилах всюдисущої радості, а коли почула перші рухи дитяти, то вони з чоловіком навіть влаштували невеличке домашнє свято. На двох. А хіба в такому випадку для свята треба ще когось?
Лікарка, що спостерігала за Ярининою вагітністю, завжди втішала молоду жінку добрими результатами аналізів, ретельно пояснювала показники УЗД, і запевняла, що все у них буде добре, усе йде за планом. Не важачи на забобони та всякі там бабусині застереження, Яринка не тільки приглядалася до різноманітних маленьких розпашоночок, сорочечок, повзуночків та шапочок, а й чималеньку купку дитячого одягу вже назбирала. Поміж тим і пеленочок байхових та простеньких тонких накупила та акуратно поскладала на поличці у шафі. Навіть кілька кольорових брязкалець і пляшечку для молочних сумішей придбала. Тішилася, наче мала дитина кожній яскравій обновці. Інколи, бувало, притискала міцно до грудей чи то шапочку, чи брязкальце, потім цілувала те чи інше і щасливо відкидалася на ліжко, солодко марячи про мить, коли вперше візьме на руки теплий згорточок. А потім сміялася сама з себе. Сміялася, і з тої своєї, такої дорогої втіхи, плакала щасливими слізьми.
Здавалось, ніщо не віщувало біди й того вересневого ранку. Ярина, як завжди, проснулася близько восьмої, потягнулася, подякувала Богові за щасно переночовану ніч і щойно хотіла піднятися з постелі, як несподівано все її тіло оперезав різкий біль. Ярина намагалась утриматися за край ліжка, та чомусь це їй ніяк не вдавалось, а за мить жінка вже лежала на підлозі…
Не пам’ятала того, як її підняли звідти, як щось розпитували і як щось хотіли почути у відповідь. Не бачила переляку у очах чоловіка і німого відчаю в погляді мами. Останнє, що зринуло потім у пам’яті, це те, як чоловік з медсестричкою допомогли сісти їй у швидку, а потім, здається, ніби тисячі колючих смолоскипів увіп’ялися в усе тіло, в очі, у вуха, у ніздрі.
Прийшла до себе вже у лікарняній палаті. Спочатку не розуміла, де вона і що сталося, а потім автоматично піднесла руки до живота – спершу легко, по тому у півхвилинному нерозумінні, а згодом і зовсім у страшній неймовірній паніці. А далі була нова невідомість і нове безпам’ятство. Якісь голоси, руки, нестерпні запахи неприємних ліків. І розпач. Такий розпач, що життя вже не мало ані сенсу, ані права існувати далі.
Та жити чи не жити не залежить від людського хотіння. Поки призначено – живеш і борешся і з болями своїми, і з мукою, і з розпачем, а прийде час зупинити цю невпинну боротьбу – тоді й упокорюєшся. Втишуєшся і серцем, і думкою, і тілом.
Та Ярина ще мала жити, не її останній час зараз оступився, за вікном ще чекало сонце, весняне квітування, осіння щедра ласка…
Реабілітаційний період був довгим. Та крок за кроком, день за днем, зусилля за зусиллям – Ярина почала помалу поправлятися. Спочатку з’явився блиск у згаслих очах, відтак почав прорізуватись апетит, а відтак уже й усе інше одне за одним стало займати відповідні місця у її побляклому житті.
Ярина воліла би раз і на завжди забути це все, забути і ніколи більше не згадувати. Та людська пам’ять то дивна річ – інколи, буває, хочеш щось пригадати, а не можеш ніяк, а інколи волів би витерти з думок найдрібніші немилі спогади, а вони лізуть і лізуть до голови. Та коби сприймалися відсторонено, а то холодять і серце, і душу, заповивають усе єство у жорстку пелену страху.
Страшно було Ярині й зараз – кожен день боялася і кожен день відганяла від себе настирливі думки про те, що щось може піти не так. Адже й не було причин хвилюватись, на цей раз (теж!) усе йшло добре, а усі небезпечні періоди, за словами лікарів, уже минули. Та все одно абсолютного спокою Ярина не мала. Так мабуть кожна жінка, чекаючи на народження дитяти, носить у собі ті страхи, ховає глибоко, а найбільше сама від себе, проте позбутися остаточно їх не може. Інколи молодиці видається, що вона відчуває, як пахне і який смак має той страх. Такий на смак, як полиновий чай, котрий мама давала їй колись пити для доброго апетиту, а запах – запах, схожий на той, як пахне нашатирний спирт. А може то в її серце в’ївся запах нашатиру – бозна, адже понад рік у кожній кімнаті стояли ці ліки, аби виривати її змучене єство з непам’ятства, що підстерігало чи не на кожному кроці.
Та на цей раз буде все добре. Он як витанцьовує її Іванко – інколи серед ночі виривається з обіймів сну Ярина, аби сповна відчути той танець нового життя в собі. Гладить маленьку ручку чи ніжку, що на мить прогляне під тонкою шкірою її чрева (а звідки знати точно що то є?), і приговорює найлагіднішими словами до своєї дитини, приспівує наймилішими колисковими. І має Ярина в ті моменти певність, що чує Іванко кожне слово матері, що відчуває кожен доторк її рук, і що б’ються їхні серця тоді у спільній радості того, що мають одне одного.
Ярина стояла коло вікна, вдивлялася у снігові пелерини, ніби у якусь свою білу невідомість, але таку світлу і чисту, як цей різдвяний сніг. Слухала близькі і далекі голоси колядників і сама собі під ніс підмугикувала. Ох з яким запалом побігла б зараз колядувати, та бодай би до перших сусідів! Але останні строки вагітності вимагали особливої обережності. Та чого-чого, а необережності жінка не могла собі дозволити.
Притуливши долоню до лона, Ярина легенько погойдувалася в такт наспівуваній колядці, аж раптом почула, як хтось підійшов до неї зі спини. Чоловіча рука лагідно лягала на її руку, потім інша. Ярина ніжно накрила теплу руку чоловіка своєю – Господи яка то радість, яке то щастя! Три щасливих, окрилених серденька (бо щастя таки й справді окрилює серце, що б там не говорили) у неймовірному радісному трепеті полинули ген аж до неба, до Отчого престолу, аби скласти подяку за неймовірний Господній дар – очікування з'яви нового життя, аби розділити з Небесами світлу новину – народження Сина Божого: