ЛЕГЕНДА ПРО ПЕТРІВ БАТІГ

Зустрів Петро у горах молодицю,
Як панське стадо гнав із пасовищ.
Казали потім люди: "Чарівниця".
Та часом - гай - без зілля погориш...
І повелось. Нагальні стали справи
З"являтися у лісі на горі,
А дома йому гіркли хліб і страви,
А дома - все не так, немов на гріх.
Лиш очі їй стемніли, мов ожина,
Що серед стежки терпко маячить,
ні слова не ронила з вуст дружина,
Бо справжнє горе у душі кричить,
Його відчути треба, а не чути,
Коли ж оглух ти, навіть грім -
німий...
Та й що казать? На зраду ще спокути
Не винайдено повної людьми.

А дні зі днями бігли навздогінці.
Петро ж згубився геть у тмих бігах,
жбурляв у душу жмені бруду жінці,
вкінець -
підняв на неї батога!..
Вона, немов підкошена, упала,
та потім, в літнім дзвоні, підвелась,
У поле відступала, відступала
і з неба синьомаревом злилась...
А небо - почорніло, заметалось,
Зі сполохом упало до вікна,
Зайшовся грім, аж світу тісно стало, -
і враз
Петра у землю
увігнав!

*
Скотилась осінь у зимову хугу,
Запнула синю хусточку весна.
В петровій хаті захлинулась туга.
В дворі -
зійшло стеблиння-дивина:
тонке та довге, чорне і безлисте,
Що ні людина гляне, ні бджола,
Махнеш - повітря розітне зі свистом.
Петрів батіг - вмить назва сповила.
Сушились рядна павуків ажурні -
Ніхто стебла більш знати не хотів,
Хіба ще зрідка череди безжурні
Товклись байдуже по його житті.
Вже стало й засихать стебло убоге...
та ось одного ранку голубого,
Що ледь вдягнувся в літні постоли,
на ньому
сині
очі зацвіли.
Оті небесні, рідні ті, єдині,
ті незрадливі, як її душа,
незгасні, бо дружина є дружина, -
Хоч не простить, а в горі не лиша...
*
Час рушить замки й мури непохитні.
Цвіте легенда, пророста в роки,
І, перш ніж крок ступить, легкий і хибний,
Ти подивись на сині пелюстки...