Все життя, скільки пам’ятає себе Паранька, її руки весь час у роботі. Перебирають грудочку за грудочкою, розпушують пахучу землю, з любов’ю залишають у ній зеренце, котре восени, дасть Бог, зійде врожаєм.
Майже щороку дає осінь багату дарчу. А жінка обіруч збирає викоханий дар і тішиться защораз. Та возносить до неба слово подяки, знає ціну кождому зерняті. Бо не раз бувало інакше, скупилася нивка на добрий уділ для неї, лишаючи тільки мізерну грудку сподівання...
Усе життя таке Параньчине, усе життя таке – то врожайно, а то щедрість, бува, лиш на сльози та муку.
Багато жури виплакала за свої дні довгі, ой багато! Але чи є хто в сему житті, що не плаче? Чи є той, хто ніколи замість роси не скроплює своє полечко гіркою сльозою? Лише б у розпуку не впасти. Та не забути, що усе на сім світі минуще. Нема нічого безмежного. То ж і біда свою межу має.
Мала Паранька і сліз, і радості у своєму житті. Та певно більше було таки першого. Через неодне виплакане горе навіть зір добрий згубила. Сумувала трохи з того приводу. Згадувала інколи Люльцю Лесиву, що й за своїх вісімдесят з першого разу могла нитку у вушко голки проселити. Або сама щось прочитати. А Паранька вже з молодості без окулярів нитку в голку не просилить.
Деколи ділиться споминами, як у дитинстві ніяк не розумілося їй, чого то стара Николиха не раз штиркала ниткою у вушко тай штиркала, а нічого не виходило. Навіть смішно було тоді малій Параньці. А зараз добре розуміє як то.
Читати без окулярів так само віддавна не годна. Попри се, не раз можна застати Параньку за газетою. Не важачи на старі роки, цікава знати, що у світі Божому діється. Ще раніше, коли внуки були менші, просила, аби вони прочитали їй статтю яку, або притчу з Біблії, чи оповідку зі шілької книжки. А тепер онуки повиростали, порозліталися хто куди. Настала пора свої нивини скородити.
Божа воля на те, Божа воля. Коби тільки полечка їхні не скупилися на добро та щасливу долю. Молиться неустанно за се кожної днини, просить у Всевишнього щедрої ласки для своїх дітей...
Далі буде...
| 
у Вас 
0
