Завіса злетіла вгору. Давали Шекспіра. "Сон в літню ніч". Він сидів у другому ряду партеру і ніяк не міг зосередитися на тому, що відбувалося на сцені. Не те, щоб він не любив Шекспіра, просто ліва рука його лежала на підлокітнику крісла поруч з ручкою певної чарівної особи, яка сиділа в сусідньому кріслі зліва. Навіть вже не поруч, а трохи зверху. І особа ця, точніше, дівчина років дев’ятнадцяти, і не думала цю руку прибирати. Він щосили вдавав, що захоплений сюжетом вистави, а сам дедалі частіше косив оком на юну красуню, на блискучі, важкі очі, в яких відбивалися вогні рампи, на оголені плечі, на щось, що здіймалося і опускалося десь там під оборками сукні. Щось у ній було таке особливе, чого він не зустрічав у жодній жінці раніше. Щось...
Він чекав антракту. Здавалося, щойно увімкнеться світло, скаже їй, як довго він чекав на неї, як сильно вона йому подобається, забере її з собою і більше ніколи не відпустить. І ось закінчилася перша дія, дали світло, а він не наважувався. Не те, що був занадто боязким або не мав досвіду спілкування з жінками, просто якось не зміг, не зміг, і все тут. Глядачі виходили, хто в фойє, хто в буфет, а вони сиділи удвох в своїх кріслах і не сміли поворухнутися, щоб не зруйнувати того, що народжувалося або от-от повинно було народитися.
Друга дія. Рука в руці і ні слова! І вже очі в очі, і вже в її очах не вогні рампи, а оксамитове, приглушене світло, ніби туди зазирнуло почуття, зазирнуло вперше, боязко і невпевнено. Йому хотілося, щоб вистава не закінчувалася, хотілося продовжити останні оплески, хотілося ще один, останній біс, але завіса вже опустилася. Пора було на щось наважуватися. Він встав, взяв її під руку, провів у гардероб, допоміг надіти пальто, все без єдиного слова. Вони вийшли з театру і пішли пішки старовинними міськими вулицями, рука в руці і так само мовчки, ніби боячись сполохати те, що вже народилося, народилося безумовно і вже змушувало їх пальці тремтіти. Був жовтень, і осіннє листя злегка шерхотіло під ногами, її стрункі ніжки злегка підкидали його вгору строкатими феєрверками.
Він провів її до будинку, зняв капелюха, поцілував чарівні, трепетні пальці, попрощався легким нахилом голови, вона зникла за дверима, і лише тоді він упіймав себе на думці, що навіть не запитав її імені, що за весь вечір промовив лише кілька порожніх слів...
Що, знайома банально-мелодраматична картина любовного роману? Все б, напевно, так і було, якби не кілька «але» ...
Але справа була в Німеччині!..
Але він був німець!..
Але вона була єврейка!..
Але справа була в 1932-му!..
2.
Він не те, щоби любив наці. Йому була трохи чужою ця їхня дрібнобуржуазна простакуватість, бо сам він був з аристократичної сім'ї, не подобалася пихатість їх зборів і з'їздів, їхня схильність не помічати нікого, крім самих себе. Але, з іншого боку, поки вони не прийшли до влади його вперто не помічали. Не помічали його працьовитості, готовності пожертвувати особистим заради користі спільної справи, не цінували його глибокого і практичного розуму, його вміння втілювати задумане в життя. А вони прийшли і оцінили. І дали просунутися, і ось він вже не простий пішак, а керує більш ніж двома сотнями людей, керує всіма транспортними перевезеннями у східній Німеччині. І цей однострій, який спочатку здавався йому трохи бундючним, вельми непогано виглядає на ньому і так пасує до його сірих очей. І службовий Опель-адмірал є далеко не у кожного з його колишніх друзів з аристократичних родин, які раніше не помічали його, і дивилися в недавньому минулому на нього зверхньо.
Він їхав з роботи трохи втомлений. Була весна, сонце тільки схилилося до заходу, так що було ще досить світло. Додому не хотілося. Хотілося поїздити вузькими вуличками Лейпцига, вдихнути на повні груди свіжого весняного повітря, подивитися, а чому б і ні, на стрункі фігурки дівчат, які вже звільнилися від зимового одягу. Просто відпочити від напруженої роботи декількох попередніх місяців, коли було не до того, щоб підняти голову. О! А ця ось дамочка – просто чудо! Напевно, варто об'їхати і трохи затриматися. Ці чорні кучері, що спадають на плечі з-під капелюшка, який щільно облягає граціозну голівку, ця тонка талія, стегна, що ритмічно погойдуються! Ох, ні, ну не роботою ж єдиною? З такою б ось, та в ресторан, та танцювати б до ранку. Він обігнав її метрів так на п’ятдесят, зупинився, припаркував машину на узбіччі. Мабуть, тепер можна було б роздивитися її більш пильно в заднє вікно автомобіля. Та не може бути! Невже це вона? Невже та сама, з якою він дивився того разу Шекспіра, так і не ризикнувши поцілувати? Він якось навіть забув про неї. Ох, як же затягла його ця круговерть, як же закрутили його події останніх років! Він тоді хотів зайти до неї, якось не наважувався, а потім поринув у роботу день за днем, день за днем... І ось тепер знову вона, але як покращала! Це була вже не та дівчина-підліток, це була королева! На ній була світла хутряна шубка до пояса, чорна спідниця трохи нижче колін і ажурні тонкі панчохи. В голові у нього закрутилося, згадалися всі ті відчуття того єдиного вечора, коли вони йшли пліч-о-пліч вулицями осіннього міста, коли рука її була в його руці, коли літали ці жовтогарячі літачки-листя, які вона підкидала своїми черевиками.
Але! Але що ж це?? Що у неї на лівому рукаві шубки? Ні, тільки не це! Це не може бути правдою! Зірка Давида? Навіщо вона їй? Ні, вона ж зовсім не схожа на них, це ж маячня якась! Уже стемніло, і він, не ризикуючи бути поміченим, відчинив дверцята автомобіля, вийшов і підійшов до неї. Вона злякано відскочила, злякавшись його форми, а він, не кажучи ні слова, стиснув її за руку вище ліктя, затягнув на заднє сидіння автомобіля, зачинив дверцята, завів мотор, і вони поїхали. Вона не впізнала його, поки він не зупинився за містом, не зняв головного убору і не повернувся до неї обличчям. Очі її були, як у переляканої собачки, яка опинилася далеко від свого дому і не знала, куди їй бігти. Він заговорив з нею м'яко, лагідно, намагаючись втішити, а вона сиділа, забившись у куток, і майже не дихала. Він нагадав їй про той вечір у театрі, сказав, що не заподіє їй шкоди, дав їй випити кави з термоса, і до неї потроху стало повертатися самовладання. Він став її розпитувати і дізнався, що звати її Анна, точніше Хана. Що батько її дуже заможний і шанований у місті ювелір Ісак Вейцман, що мати її померла при народженні її братів близнюків, і вони так і живуть учотирьох у величезному будинку в центрі Лейпцига. Але він майже не слухав її. Він дивився на неї не в силах відірвати погляду. Він любив її, любив незважаючи ні на що, незважаючи на ці безглузді два пересічних трикутники у неї на рукаві, один вершиною догори, інший донизу, незважаючи на те, що знав, а кому ж знати, як не йому, яка їй була уготована доля. Він любив її, як уперше, ніби всі жінки до неї в його житті злилися в одну особу і розчинилися вмить, ніби їх і не існувало. А вона дивилася на нього все ще дещо злякано, але вже більш довірливо і з неї потроху, крапля за краплею, вивітрювався страх.
Він пересів до неї на заднє сидіння, і вони все говорили і говорили, ніби хотіли розповісти все нерозказане з тієї їх першої зустрічі. І знову її рука була в його руці і раптом, підкорившись якомусь пориву, він притягнув її до себе і поцілував у губи. Зненацька! Вона не відповіла, а він, запалюючись, підкоряючись якомусь тваринному потягу, що казна-звідки узявся, вже потягнувся туди, під складки сукні до заборонених і таких жаданих місць. Раптом щось обпекло його обличчя. Якщо чесно, він не очікував, що вона може його вдарити. Вона щосили вдарила його по обличчю, відштовхнула від себе, і сиділа, важко дихаючи. Обличчя її перекосила гримаса обурення. Ах, так, дорога, не хочеш мене? Ну що ж, вільному воля, тим паче, що залишилося вам...
Він пересів за кермо, завів мотор, розвернувся і мовчки поїхав в напрямку міста. Дорогою йому прийшла до голови думка, яка чомусь не приходила раніше. Але ж справді, з огляду на останні події, залишилося їй зовсім небагато. Хто-хто, а він був у курсі справ. Через його руки проходили документи, де чорним по білому було написано, що планувалося зробити з нащадками Давида. Він тільки зараз подумав про це стосовно до неї, і його пробрало тремтіння.
Але, проте, приїхали. Він вийшов з машини, відкрив задні дверцята, подав їй руку і довго стояв і дивився, на двері, що зачинилися за нею.
3.
Між тим настала осінь. О, як же швидко пливе цей невблаганний час! Невже вже 39-й рік? Він якось не помітив, як промайнули всі ці роки.
Почалося. Те, що невідворотно мало розпочатися, те, до чого йшло все ці роки, таки здійснилося. Тепер війна, тепер уже цих наці не зупинити! Він чомусь машинально сказав «їх», хоча, напевно, мав сказати «нас»? Він за ці роки вже настільки злився з цією машиною, що перемелює в своїй утробі людські тіла і душі, що, мабуть, тільки зараз замислився над тим, що відбувається, і йому стало моторошно. Те, що зароджувалося на початку 30-х і спочатку виглядало досить невинно, потроху міцніло, і, нарешті, обернулося монстром, готовим проковтнути все людство. І, що найстрашніше, він був невіддільною часточкою цього монстра, влився в нього, зрісся з ним в одне нероздільне ціле.
Ось з такими думками йшов вулицями міста. Йшов пішки, бо хотілося зачерпнути свіжого повітря і все осмислити. Він мимохіть вдивлявся у вітрини магазинів, які привертали увагу не виставленими там товарами, а скоріше, яскравістю і блиском. Але біля однієї з вітрин він зупинився, як укопаний. Там стояв манекен в приголомшливій з чорного оксамиту з якимось синюватим відливом вечірній сукні. Сукня було суцільно кроєна спереду і з глибокою проймою на спині. Довжиною до п'ят, широка в стегнах і вузька донизу. Чомусь несподівано він уявив в цій сукні її, її, вже майже забуту з тієї їх останньої весняної поїздки на автомобілі. Він уявив її в ній настільки реально, що вже не міг втриматися. Він увійшов в магазин і, не торгуючись, купив сукню за нечувано високу ціну. Він повинен побачити її в ній, неодмінно повинен! І саме сьогодні, не зволікаючи ні секунди! Він узяв автомобіль, кинув згорток з сукнею на заднє сидіння і поїхав до знайомого вже під’їзду. Він подзвонив, і відсторонивши покоївку, яка відчинила двері, піднявся вгору сходами.
Вона ніяк не очікувала його побачити, особливо після їх останнього розставання, а, тим паче, саме зараз. Вона здивовано дивилася на нього, а він кинув згорток на диван і сказав: «Одягайтеся, поїхали». Вона чомусь не стала заперечувати, в очах її була покірність, ніби вона готова була виконати будь-яке його бажання. Вийшла зі згортком з кімнати і вже за п'ять хвилин повернулася. Так! Він уявляв її саме так. Тонкий оксамит сукні був обрамлений з боків її кучерями. На злегка непропорційно великих грудях виблискувала срібна брошка з незрівнянними діамантами. Ззаду молочно-білою плямою проступав трикутник спини, і там можна було перерахувати кожен хребець. Стегна її спокусливо погойдувалися з кожним кроком: раз, раз, легенько з боку в бік, вправо – вліво. Вона виглядала божественно, він не вірив своїм очам. Він посадив її поруч з собою в автомобіль, і вони поїхали.
Він знав, куди її повезе. Так, у Берлін, на вечірку вищих бонз Рейху. Це було вищим ступенем нерозсудливості, адже хтось там міг упізнати її, і якби відкрилася правда про її національність, йому не зносити голови, але в цей момент він забув про все. Він дивився на неї закохано-божевільним поглядом, і йому не було ніякого діла до небезпеки, яка загрожувала їм. Вони увійшли у величезний блискучий зал з розвішеними тут і там свастиками. У залі сиділи і стояли десятки людей в формі і біля них сиділи і стояли розкішно одягнені дами, деякі з пар вальсували. Щойно вони увійшли в зал, всі присутні звернули погляди цих в бік Анни. До її честі, вона трималася гідно, без страху, в ній відчувалися вроджені благородство і витонченість. Ах, як вона принадно виглядала в цій сукні! Він повів її по колу, підходячи і потискуючи руки то тут, то там, і йому було приємно від того, як їх проводжали заздрісні погляди.
Очікувалося прибуття самого фюрера, і настрій у публіки, що зібралася, був піднесений. Він взяв собі і їй шампанського, вони присіли за столиком у глибині залу. Вона розглядалася на всі боки, а він дивився лише на неї. Заграла музика. Співала Марлен Дітріх, звучало танго. Він встав і нахилом голови запросив її до танцю. І вони закружляли в такт музики, раз, два, поворот, тулуб назад, ще поворот, два кроки вбік... Вона рухалася легко і граціозно, вони ніби літали над паркетом, і їм було байдуже до всіх людей навколо, не було справ ні до кого на світі, зараз вони були тільки вдвох. Вони любили...
Та всьому приходить кінець, танго закінчилось, оркестр заграв гімн, всі схопилися і підкинули правиці вгору в привітанні. На імпровізованій трибуні з'явився він, кумир нації, той, за чиєї появи руки якось самі злітали у вітальному жесті. Фюрер говорив довго і натхненно притаманним лише йому хрипким голосом. Говорив про прийдешні перемоги, говорив про те, що скоро арійська раса пануватиме над світом. Що пройде дуже небагато часу, і вони позбудуться цієї єврейської наволочі, яка століттями намагалася з допомогою інтриг підкорити весь світ, і від якої незабаром не залишиться і згадки.
Раптово Анна зблідла і мало не знепритомніла. Сльози готові були политися з її очей. Він міцно обхопив її за талію, притиснув до себе і вже не відпускав, поки оркестр знову не зіграв «Дойчлянд, Дойчлянд юбер аллес» і Гітлер не зійшов з трибуни. Потім він для пристойності поговорив з декількома офіцерами, якось нашвидкуруч розкланявся і відвіз її майже непритомну назад у Лейпциг.
4.
Їх несла нестримна хвиля. Це сталося вже шостий чи сьомий раз, а їм усе було мало. Він провів вологою від поту рукою по мурашках на її спині і відчув, як вона здригається в очікуванні нових пестощів, так само нетерпляче, ніби це було з нею вперше. Він не міг відірватися від неї відтоді, як припав сьогодні ввечері, зустрівши посеред вулиці і затягнувши мало не силою в цей номер найближчого готелю, де пахло чимось прілим. Він укотре пригорнув її. Вона припала до нього, тіло її вигнулося якоюсь немислимою дугою, і вони знову полетіли кудись вгору, в небо. М'язи їх переплелися в дивному плетиві, і вони злилися в єдине ціле, і вже було не розібрати, де він, а де вона. Вона здригалася в корчах екстазу, і з її горла виривалося якесь хрипке, ненаситне гарчання. Він проникав углиб неї, і йому хотілося все глибше і глибше, хотілося проткнути її наскрізь. Вона тремтіла і вже не вимовляла ні звуку, а лише обіймала його плечі руками, наче боячись відпустити його, втратити навіки. Це сталося ще раз, вони відсторонилися одне від одного на мить, і знову, вкотре, припали одне до одного, як спраглий до криниці, ніби відчуваючи, що скоро, зовсім скоро, все скінчиться...
5.
Він сидів у кабінеті і перебирав принесені на підпис папери. Там серед іншого були списки євреїв, яких планувалося вивезти найближчим часом для знищення в концтабори до Польщі. Необхідно було забезпечити транспорт для їх перевезення. Він відкрив останню сторінку, на якій потрібно було поставити підпис, і йому впало в око прізвище Вейцман. Він перечитав тричі: Ісак Вейцман, Хана Вейцман, Яків і Мойсей Вейцмани. Не повірив власним очам. Але помилки бути не могло. Ще і ще раз перечитав ці прізвища і імена. Не підписати цей документ, укладений спеціальним відділом СС, він не міг. Все що він міг зробити, так це відтягнути його підписання, і то не більше ніж на день. Йому необхідно було побачити її, щоб переправити її кудись в безпечне місце, краще за кордон. Він мерщій вискочив на вулицю, сів у машину і помчав до знайомого під’їзду. Її не було вдома, і він залишив покоївці записку з проханням терміново зустрітися в готелі ввечері. Вона прийшла. Якась бліда і сама не своя.
Він коротко виклав їй суть справи, пояснив, про що йшлося, коли говорилося про переселення євреїв на східні землі, нагадав ту промову Гітлера на вечірці в Берліні. Вона зрозуміла його, але сказала, що вже говорила з батьком після тієї берлінської вечірки, а той і слухати нічого не хоче про від'їзд за кордон, не вірить їй і крапка. Вона обіцяла ще раз поговорити з ним сьогодні. Він не мав права довше затримувати її, і невдовзі вона пішла.
Вранці наступного дня він поцікавився, коли буде відправка цієї партії євреїв, і з'ясувалося, що залишилося всього два дні. Потрібно було щось робити. Причому терміново! Він навів довідки про можливість вивезти її за кордон, і виявилося, що найближчим часом він зміг би зробити документи і провезти в Швейцарію тільки одну особу. Але тішило і це. Він, доклав неймовірних зусиль, використав усі зв'язки і надвечір тримав у руках паспорт на ім'я Анни фон Гронінген. Залишилося тільки вклеїти фото, і він подзвонив. У слухавці почулося ридання. Вона відмовлялася їхати. Навідріз! Відмовлялася кидати батька і малолітніх братів, готова була розділити їх долю, що би з ними не сталося. Він переконував, просив, благав! Навіть збрехав, що зможе щось зробити, щоб врятувати від знищення її батька і братів, але вона і слухати нічого не хотіла. Марно! Вона вирішила пожертвувати собою. Навіщо, в ім'я чого? Хіба допоможе її родичам ще одна жертва. Ні, він категорично не розумів її, відмовлявся, не хотів розуміти. Ні, вони самі винні, ці євреї – йдуть покірно в прірву, ніби стадо овець, не намагаючись навіть чинити опір. І це обрана Богом нація? А, може, правий Фюрер, коли говорить, що вони не гідні й жити на землі? Ну і по заслузі їм!
Так-то так, але що робити з нею? Він сів у машину і, щодуху, понісся по знайомих вуличках. Ось і її під’їзд! Він, ризикуючи бути поміченим, підійшов і тричі подзвонив. Йому не відкрили, хоча він знав, що вона була вдома, вірніше, відчував це. Він стояв і дзвонив у двері ще разів десять. Нічого не досягнувши, поїхав на роботу і думати що би таке зробити, щоби відкласти відправку того потяга. Але що він міг зробити? Організувати фіктивні ремонтні роботи на шляхах? Ну, це затримало б відправку на годину, від сили на дві. Що це давало? Він знову зателефонував їй, але слухавку не брали. «Ну, що ж!», - подумав він, - «Сама винна, я зробив усе, що міг». Але щось щеміло в грудях, щось не давало спокою. Він поїхав додому, до самої ночі крутив диск телефону і слухав ці остогидлі довгі гудки.
У день відправки він був на вокзалі. Спеціально організував там якусь перевірку і ходив уздовж перону, віддаючи розпорядження людям, що йшли поруч. Але дивився на один єдиний потяг, в який сідали люди з пов'язками на руках, дивився, намагаючись не пропустити у цьому натовпі тільки одну особу, одне кохане обличчя. Ось посадка вже закінчена, останніми зайшли есесівці-охоронці, а він так і не побачив її. Поїзд рушив, замиготіли вікна у вагонах, і ось, нарешті, в одному з вікон передостаннього вагону він розгледів її. Вона теж помітила його і ніби ненароком зробила прощальний жест рукою...
6.
Він гнав автомобіль, як тільки міг. Він повинен, він зобов'язаний встигнути! Їхав до Польщі, їхав туди, куди мав прибути той потяг. Він навіть не подумав, як пояснюватиме свій раптовий від'їзд. Гаразд, що-небудь придумає. Та чи й так це важливо? Важливо було видряпати, зубами вирвати її звідти.
На перон вокзалу маленького повітового польського містечка влетів, коли поїзд уже чверть години, як прибув. Уздовж перону текла нескінченна людська ріка: старі й молоді, чоловіки і жінки, діти. Вся ця маса, збита в купу, прямувала по перону до вантажних автомобілів з оббитими металом кузовами. Деякі люди спотикалися,падали, їх піднімали і гнали далі прикладами автоматів. Він знав, для чого призначалися ці автомобілі, йому навіть колись, як вони облаштовані. Вихлопна труба цих автомобілів була виведена всередину кузова – такі собі газові міні камери. Чоловіки допомагали жінкам і дітям, підсаджували їх, ніби їх чекала проста автомобільна прогулянка за місто, на природу. Він намагався вихопити в натовпі її обличчя, але марно, настільки багато було народу, і настільки щільно їх збили докупи, погрожуючи автоматами, есесівці. Він вдивлявся щосили, але як не напружував зір, її обличчя так і не побачив.
Невже все скінчено? Не встигнути лише на якусь мить? Він би вже знайшов будь-який мислимий або немислимий привід, і таки вирвав би її з цього потоку смерті. Але пізно! Людей повантажили, і автомобілі рушили, прямуючи до переліску, де з-за обрію здіймався стовп чорного диму...
Він з'їхав на узбіччя. Заглушив мотор, і схилився на кермо. Не міг їхати далі, у горлі стояв клубок. Треба було подумати. За багато років, мабуть, уперше серйозно задумався про своє життя. Чого він досяг, що нажив? Що дала йому пекельна машина, з якою сім років тому пов'язав своє життя? Відчуття вищості арійської раси над іншими людьми, які теж хочуть жити, любити, народжувати дітей, а змушені гинути мільйонами? Вельми сумнівну кар'єру, яка йому навряд, чи стане в нагоді після війни? Успіх у жінок? Він за цей час так і не одружився, відносини з жінками були епізодичними. Зловив себе на думці, що за весь час любив тільки Анну, тільки одну її і втратив щойно, втратив назавжди ... І що тепер? Повертатися назад і знову крутитися коліщатком цієї диявольської машинки, яка перемелює живих людей, як у м'ясорубці? Воювати з усім світом? Заради чого, в ім'я чого? Чи зможе він жити в Німеччині далі, чи зуміє? Особливо коли там більше немає її. І ні там, ні деінде на всьому білому світі. Її немає, немає, просто НЕМА!!!
Він вирішив все для себе. Він скористається вікном на кордоні, тим, яке підготував для Анни. Він більше вже не повернеться до Німеччини, житиме для того, щоб спокутувати провину німців перед її народом і власну провину перед нею, перед Анною!..
7.
На урочистому прийомі з нагоди створення держави Ізраїль було велелюдно. По один бік зали стояли керівники новоствореної держави, по інший – офіційно акредитовані гості. Вони підходили, поодинці і групами, їх представляли Голді Мейєр, членам уряду та іншим запрошеним.
У групі представників ООН стояв шеф відділу Близького Сходу, Отто фон Шлезліх. Це був елегантний чоловік років п'ятдесяти, зросту вище середнього, з сірими очима і легкою, майже непомітною сивиною у волоссі, в елегантному костюмі сірого кольору. Він стояв у групі таких самих елегантних чоловіків і жінок і, ведучи неспішну бесіду, чекав своєї черги бути представленим прем'єру. Він не дуже любив подібні прийоми. І взагалі не любив пишних багатолюдних зібрань і урочистих промов. Надивився на такі прийоми, і ох як наслухався пихатих промов у той, зовсім недавній, час. Але на цьому засіданні не міг не бути, та й на ньому все було обставлено досить скромно. Занадто багато доклав зусиль, щоби воно нарешті відбулося, щоби ця держава з'явилася, і цей народ, що якимось дивом вижив у ті страшні часи, мав шанс підняти голову і жити на рівних з іншими народами.
І ось настала черга бути представленими їх відділу. Їх запросили підійти і представляли спочатку прем'єр-міністру, а потім іншим членам уряду. Отто підходив, почергово тиснув руки чоловікам, прикладався до ручок дам. Він з нетерпінням чекав моменту, коли ця процедура закінчиться і можна буде відпочити від офіціозу за келихом шампанського, коли його підвели до елегантної, ще досить молодої жінки в строгому сірому платті. Не встиг підняти очі і подивитися на неї, як слух його різонуло: «Шеф відділу Близького Сходу ООН, пан Отто фон Шлезліх. Міністр абсорбції держави Ізраїль, пані Хана Вейцман.» Він здригнувся, рвучко підняв голову і подивився на неї. Без сумніву, це була вона, його Анна! Риси обличчя її майже не змінилися, лише набули якогось суворішого виразу. Її повністю сиве волосся, що білими пасмами падало на плечі, було якесь протиприродне, не гармоніювало з усім її виглядом, наче кричало про щось. В її очах з'явився якийсь досі невідомий йому відтінок. Ці очі здивовано, не кліпаючи, дивилися на нього, ніби відмовляючись вірити. Він теж дивився в ці очі, як к два бездонних колодязі. О, якби не ці чортові правила етикету, він обійняв би її, пригорнув і вже більше не відпустив би! Але лише трохи довше, ніж належить, затримав свій погляд на її такому рідному, і водночас вже чужому обличчі...
Пізніше, в їх розмові, довжиною в цілу ніч, він дізнається все, що сталося з нею тієї осені 39-го. Дізнається, що вона вижила лише з волі випадку, сподобавшись офіцеру есесівцю, який заштовхав і закрив її в купе провідника, коли інших виганяли з вагона, і потім протягом трьох місяців ховав її і використовував для плотських утіх, а згодом програв її в карти союзнику-італійцеві. Дізнається про те, як цей італієць, закохавшись у неї і дезертирувавши, півроку на попутних машинах, а подекуди пішки, пробирався з нею в Грецію, а звідти – на поромі до Туреччини. Як італієць цей, до якого вона вже встигла прирости душею, захворів на грип і помер, так і не допливши до Туреччини, як вона, важко працюючи, таки нашкрябала грошей, щоб дістатися до землі обітованої. Як потроху, по крупицях піднімали вони те, що згодом таки стало державою.
Але про це він дізнається пізніше...
А зараз…
Завіса злетіла вгору. Після прийому давали Шекспіра. "Сон в літню ніч". Він сидів у другому ряду партеру, і рука його лежала на підлокітнику крісла поруч з її рукою. Навіть уже не поруч, а трохи зверху...
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
