Світанковою зорею із-за небокраю

Світанковою зорею із-за небокраю

Виряджала у світ доля мою душу з раю,

Видавала в серце й руки і благала – милий,

Ти її усім показуй, щоб не пропустили.

Щоб на неї всі дивились, як бажання мають,

Щоб вона на всіх дивилась, може, покохають,

Не жалій, пусти від себе, бо душа – це сила,

Дана, щоб вона любила і її любили.

Не жалійся, не ховайся, бо душа – це крила,

Щоб не лиш когось носити, а щоб їх носили,

Ти ж не пташка, ти – людина, в тебе крила з раю,

Не роби їх лиш своїми, сам себе скараєш.

Я ж бо долю не послухав, закував цепками

Власну душу у підвалі, щоби поміж нами

Не пішла вона босоніж у світи відкрито,

А сиділа невідома, самотою бита.

Особиста щоб була лиш, для свого ужитку,

І то тільки, як замерзну, зодягав, як свитку,

Склеїв з себе нащось скнару, душу склав в неволі,

І тепер кого питати, чом лишивсь без долі.

Вечоровою зорею із-за небокраю

Зустрічала з світу доля, нащо лиш – не знаю,

Не було кого стрічати, просто оболонка

Йшла топитися до долі, як до ополонки.

Підійшла, пірнула в неї, та й спливла, непотріб,

Потягнулась за душею в темний-темний погріб,

Не намацала нічого, все згнило й зітліло,

Бо нікому не згодилось, то й перегоріло.

Перетрухло, перем’ялось на дурну полову,

Малося же прислужитись, певно, за обнову.

Чом же, доле, путнє слово пропустив повз вуха,

Ти німа, тебе немає, чи то я не слухав?

Що ж світило так зорею із-за небокраю

Що ж просило так із ранку, ввечері ж карає…

Душе, мною, ніби катом, кована в страждання,

Ти пробач, що не розгледів я твого призвання.

Ти пробач, що очі власні я розкрив так пізно,

Що в тобі було геть пусто, хоч в житті завізно,

Заблудився між возами, загубив дорогу,

Душе, вибач, що вселилась у сліпця такого.