ПРОСТИ, МАРІЄ!

ПРОСТИ, МАРІЄ!
(кадри із 33-го)

І.

1. Лежу уже не знати скільки діб.
До болю і до голоду оглухла.
Вже перестав ввижатись навіть хліб.
Спочатку висохла, а потім вся опухла.

 Немає і води кому подать.
 Нема кому свідомість відібрати.
Жадану смерть – останню благодать,
І ту чомусь Господь не хоче дати.

Спасибі, що діток моїх забрав,
Бо я не винесла б над ними того звірства!
Я божеволіла, коли хтось з них кричав:
«Матусю, їсти! Мамо, дайте їсти!»

Я нерухома, але ще жива.
Лежу у склепі хати, мов колода.
Німими стали сльози і слова,
А для думок і спогадів – свобода!

2. Божа мати аж з лиця зчорніла,
Притулила сина до грудей…
Господи, прости, що я просила
В тебе смерті для своїх дітей.

Ну як було дивитись на ту муку,
На зведені в корчах страшних животи,
На доню, що гризла від голоду руки,-
І я не могла їм нічим помогти…

На чий же кривавий вівтар я поклала
Малесеньку доню і двійко синочків,
Коли мертві тільця по черзі ховала
Своїми руками отам у садочку?

Хай проклятий буде тиран на портреті,
Що в вуса сміється по-батьківські мило!
Це він з України зробив в тридцять третім
Замучену голодом братську могилу.


ІІ.

На вулиці тихо. Ні звіра, ні птаха.
Нікого давно сюди ноги не носять.
Страшною косою лиш смерть-костомаха
Справляє жнива свої: косить і косить.

І раптом заходить хтось в хату без стуку.
Підходить до ліжка поволі, нетвердо.
Це дядько Кіндрат, їздовий, чорним круком
Шукає для воза свого нову жертву.

Його підгодовує хтось із «совєтів»,
Щоб сила була в нього мертвих ховати.
- Я приїжджаю по тебе втретє,
А ти і не думаєш помирати.

Прости, дитино, я не зумію
Сюди приїхати і вчетверте.
Яка різниця тобі, Маріє,
В якому місці чекати смерті.

Мерців ховати уже несила.
Зробивсь червоним держак лопати.
Я покладу тебе край могили,
Яка різниця – де помирати.»

Чи є що страшніше голодної муки?
Чи є що страшніше голодної смерті?
І дядько узяв моє тіло на руки:
«Ти все-таки легша, Маріє, за мертвих…»


ІІІ.

Підвода трюхикає. Дядько на козлах.
А коні худющі, не коні, а спиці.
Їх цвьохає дядько легенько, не зозла,
Батіг він виймає лише для годиться.

Підвода трясеться, неначе в ознобі,
А може то серце у дядька Кіндрата?
«Сільський санітар» - як печатка на лобі, -
Уже поспіша, щоб за смертю прибрати.

На возі нас семеро: я і покійні
Мої односельці, уже захололі.
Вони коло Бога, щасливі й спокійні.
Їм, певно, там хліба і їжі доволі.



Не треба про їжу – це гріх і провина!
Бо знову почую дітей голосочки.
У землю посіяла доню-зернину,
Чи виростуть з неї сини-колосочки?

О, Боже, кого мені ще проклинати
За біль мій живий, за посіяне лихо,
За те, що вовчицею вила у хаті
Над мертвими дітьми, що врешті затихли.

І серце чомусь не розірветься з горя,
Все гупа і гупа, міцніше від сталі.
До вас мої діти вві сні не приходять,
Не просять поїсти, товаришу Сталін?

Ти ж, Боже, все бачив, дивився лупато
На це божевілля пекельне, на звірство,
На те, як носила земля свого ката,
На вірного партії комуніста.

Чи комуністам усе прощають?
І Бог, напевно, був комуністом,
Бо діти й з раю її гукають:
«Матусю, їсти! Матусю, їсти!»

Жахливим полум’ям тридцять третій
Спалив і щастя твоє й надію.
Розлився біль твій по всій планеті,
Великомученице Маріє.



* * *

Народе мій рідний, залякана націє,
Що в рік той страшний попалила мости.
Не буде твому геноциду пробачення!!!
… І все ж, якщо зможеш, Маріє, прости…