Корчую, як давній сад,
Корчую з душі, як праліс,
Очей твоїх зорепад,
З-між котрого дні всміхались.
Та мав би я шанс ті дні
Голубити, як пташину,
Хто б сад корчував на пні
І праліс вів до загину.
Та мав би я шанс ті дні…
На жаль, я не маю шансу,
Лиш тулиться вдалині
Нещасне слівце – прощайся.
І пустка кругом така,
Мов світ весь у тому слові,
Сокиру бере рука,
Щоб праліс і сад на дрова.
І в піч, і в гарячу піч,
Щоб між холодів зігрітись,
Та тільки за піччю ніч,
Де навіть зоря не світить.
Вертаю з пітьми назад,
Як дурень з дощу до хати,
Лиш дурень міг зорепад
Сокирою корчувати.
|