Корчую, як давній сад

Корчую, як давній сад,

Корчую з душі, як праліс,

Очей твоїх зорепад,

З-між котрого дні всміхались.

Та мав би я шанс ті дні

Голубити, як пташину,

Хто б сад корчував на пні

І праліс вів до загину.

Та мав би я шанс ті дні…

На жаль, я не маю шансу,

Лиш тулиться вдалині

Нещасне слівце – прощайся.

І пустка кругом така,

Мов світ весь у тому слові,

Сокиру бере рука,

Щоб праліс і сад на дрова.

І в піч, і в гарячу піч,

Щоб між холодів зігрітись,

Та тільки за піччю ніч,

Де навіть зоря не світить.

Вертаю з пітьми назад,

Як дурень з дощу до хати,

Лиш дурень міг зорепад

Сокирою корчувати.