Засумувала біла береза
Серед осінніх дивних тривог,
Темнії ночі зирили в очі,
Наче з ікони змолений Бог.
Лист очерету, гострий, як лезо,
Краяв пітьму на зчорнілі коржі,
Зорі ковтала хмар потороча,
Пхаючись небом, наче бомжі.
Десь там за лісом малися ранки
Сходити сонцем з інших світів,
Щоби береза золотом пізнім
Перелякала чорних шпаків.
Із-поза саду баби Меланки
Вирій крутив їхні зграї крилом,
Щоб через місяць подихом грізним
Не спопелив їх мороз за селом.
Біла береза тихо прощалась
З листом своїм, віддаючи вітрам,
Тільки ж вітри, поламавши десь крила,
Листям під ноги сипали нам.
Сонна двірничка мітлою махала,
Білій березі грозилась зі зла,
Мов, якби мала право і силу,
Білу посмітюху з світу зжила.
Дядечко м’ятий, зачувши прокльони,
Жалем пройнявся до стомлених рук:
- Хочеш, спиляю березу на дрова,
Більше не матимеш з мотлохом мук.
Шурхотом тліла мітла монотонно,
Сонна двірничка умить ожила
І припечатала дядька до слова:
- Я тебе зріжу, старого козла.
Дядько десь миттю пощез із подвір’я,
Ранок громадився сірістю хмар,
Біла береза сипала щедро
Визрілий в золоті осені жар.
Гуси брели мимо, гублячи пір’я,
Сірий гусак поміж них гоноривсь,
Листя вкривало всохлого кедра,
Хтось посадив, а він в нас не приживсь.
Тож сумувала біла береза,
Думала, кедр їй до пари зросте,
Та самота все вкривала довкола,
Наче подвір’я вбрання золоте.
Мовчки вгортали осені фрези
Зелень колишню у сірі світи,
Тихо земля у світах тих схолола
І замерзали між нами мости.
| 
та
у Вас 
0
