Засумувала біла береза

Засумувала біла береза

Серед осінніх дивних тривог,

Темнії ночі зирили в очі,

Наче з ікони змолений Бог.

Лист очерету, гострий, як лезо,

Краяв пітьму на зчорнілі коржі,

Зорі ковтала хмар потороча,

Пхаючись небом, наче бомжі.

Десь там за лісом малися ранки

Сходити сонцем з інших світів,

Щоби береза золотом пізнім

Перелякала чорних шпаків.

Із-поза саду баби Меланки

Вирій крутив їхні зграї крилом,

Щоб через місяць подихом грізним

Не спопелив їх мороз за селом.

Біла береза тихо прощалась

З листом своїм, віддаючи вітрам,

Тільки ж вітри, поламавши десь крила,

Листям під ноги сипали нам.

Сонна двірничка мітлою махала,

Білій березі грозилась зі зла,

Мов, якби мала право і силу,

Білу посмітюху з світу зжила.

Дядечко м’ятий, зачувши прокльони,

Жалем пройнявся до стомлених рук:

- Хочеш, спиляю березу на дрова,

Більше не матимеш з мотлохом мук.

Шурхотом тліла мітла монотонно,

Сонна двірничка умить ожила

І припечатала дядька до слова:

- Я тебе зріжу, старого козла.

Дядько десь миттю пощез із подвір’я,

Ранок громадився сірістю хмар,

Біла береза сипала щедро

Визрілий в золоті осені жар.

Гуси брели мимо, гублячи пір’я,

Сірий гусак поміж них гоноривсь,

Листя вкривало всохлого кедра,

Хтось посадив, а він в нас не приживсь.

Тож сумувала біла береза,

Думала, кедр їй до пари зросте,

Та самота все вкривала довкола,

Наче подвір’я вбрання золоте.

Мовчки вгортали осені фрези

Зелень колишню у сірі світи,

Тихо земля у світах тих схолола

І замерзали між нами мости.