Похилились вишні стомлено додолу

Похилились вишні стомлено додолу

Під молочні дзвони з поля череди,

Із городу жінка повз сільраду й школу

Несла власну долю, як відро води.

Почалась та доля в плетеній колисці

З маминого «люлі» в світлі каганця,

А зросла, сховавшись у дрібнім намисті,

Гріючись красою юного лиця.

Парубки злітались, мов шпаки до вишні,

Обіцяли щастя й гори золоті,

Тож собі обрала чуб і вуса пишні,

Що ввійшли у душу, як у храм святі.

Розлітались роки, мов з подвір’я діти,

З ранку і до ночі праця в них жила,

І було довкола так багато світу,

Котрий весь вмістився в обриси села.

Тож, занісши втому, наче дрова, в хату,

Склавши на колінах руки в мозолях,

Захотілось жінці вік свій вікувати

Десь поза городом в сяючих містах.

Прилягла на ліжко, задрімала трохи,

Снилось жінці місто – і вона у нім,

Велетні-будинки, вулиці широкі,

І нема городу, і нема корів.

Спи хоч до обіду у святу неділю,

Не реве худоба, не зове у хлів,

Крізь вікно прокрите лиш автомобілі

Гулом колошматять світ безкраїх снів.

А наступить вечір, зодягнешся в сукню,

І пройдеш проспектом, ваблячи мужчин,

Ні сапа не кличе, ні свиня не хрюкне…

Не гукне й сусідка на плітки за тин.

Споришева стежка не заросить ноги,

Не дзвенить повітря, бо густе, як дим,

Ніби жайвір, в серці забринить тривога,

І селом запахне рідним, дорогим.

Тож, з повік струсивши втому і дрімоту,

Усміхнеться жінка: місто – це не те,

Як душа, пригрівшись у селі, з городу,

На землі, як вишня, в небеса росте.

Щастя, нам здається, ох, буяє квітом

Там, де нас немає, у чужій землі,

Та якщо й літає щастячко над світом,

То гніздиться, певно, у своїм селі.

Там, де похилились вишеньки додолу

Під молочні дзвони з поля череди,

Де з городу жінка повз сільраду й школу

Носить власну долю, як відро води.