В розлуках завжди блякну, як платтячко на сонці,
В розлуках вигоряю, як спалена стерня,
Розлуки ненавиджу, вони, неначе стронцій,
Випалюють всю душу до кореня, до дна.
В розлуках завжди гину, як легень в бойовиську,
Під прапором кохання від кулі самоти,
То тільки так здається, що зустріч наша близько,
А рушиш, то століття, і не одне ще йти.
В розлуках завжди тону, як з каменем на шиї,
І настрій геть псується, немов від часу мрець,
І тільки вовкулака у днях подальших виє
Із мінаретів долі, котру згубив Отець.
В розлуках завжди гіркну старими полинами
І трухну в сивий попіл, як стоптаний бур’ян,
І серденько на потерть щербатими млинами
Зітреться, щоби розпач із нього грів кальян.
В розлуках завжди кисну гнилими кисляками
І в глеки розливаю вже й не сльозу, а біль,
Затоптаний роками, як битий шлях дядьками,
І вжитий в непотрібність, як хліб, що здибав цвіль.
В розлуках завжди гнуся, як воїн між полону,
І зраджую, буває, сам поклик до мети,
Від кореня надії відрубую я крону,
Бо нащо пнутись в небо, як там відсутня ти.
В розлуках завжди гасну, як свічка догоріла,
І геть згорів би духом, та є один сірник,
Це ти, моя кохана, що в серце прилетіла,
І мовила: «Чекаю»; аби я геть не зник.
І я, рвучи розлуки загубленими днями,
Через простори віку, що втіляться у мить,
Торкнусь руки твоєї, і теплота між нами
Проллється, ніби в ранок ясніюча блакить.
В розлуках я вмираю, лиш панахид не треба,
Бо воскресаю знову у сотий-сотий раз,
Коли тебе побачу і пригорнусь до тебе,
І поцілунком знову переплететься час.
Заради тої миті блаженства і розради,
Заради того серця, котре, немов своє,
Я всі розлуки світу перепущу до влади,
Бо всі вони нікчемні, як ти у мене є.
|