Коли небес свинець, немов плита могильна, Придавить погляд твій, притисне спраглий дух, І темрява нічна, безжальна і всесильна Скує повільний та нечіткий тіла рух. Коли в вологій та запліснявій криниці Нас давить світ тісний, коли в його руках Немов кажан сліпий надія в серці б’ється, І головою в стелю лупиться мій страх. Коли безкраїй дощ, немов в’язниці клітка Невільників нудьги кільцем візьмуть роки. В мій хворий мозок із павутинок сітки У пошуках харчів вповзають павуки. І в мить на баштах пісню заспівають дзвони, Їх галас, наче вий, летить у небеса. Як сонм тіней, що ходять повз колони Не маючи для себе ні дому ні тепла. Тоді іде життя, і катафалк величний Повільно проплива в душі моїй сліпій. Й нудьга свій прапор чорний та одвічний Неначе спис вбиває в череп мій.
|