Ніч...
Темінь... Двоє у кімнаті...
Вона сидить
тихенько на канапі,
А він
засмучено міркує, що сказати,
Своїй супутниці
у тиху мить...
Думки літали
десь надворі,
Він все ніяк не
міг додати волі,
Щоб хвилювання мати на контролі,
Й мовчання
сенс розвіяти скоріш...
Та враз
здригнувсь, бо тишу небуття
Зламала та, єдина,
яка зробила радісним його життя,
Вона
промовила: “Ти мене любиш?”
І знову тиша
темінь сповила...
Він
відсахнувсь від трансу забуття,
Ступив лиш
крок, і відповідь: “Як ти, то й я...”
Це по–дитячому
звучало,
Та в дівчини серденько калатало,
Немовби доля
там стояла
І все питала: “Ти моя?”
ДівчИна після
довгої розлуки,
Що гордістю спричинена була,
Усе терпіла
серця муки,
Життя мабуть би віддала,
Та принципу
дівочої науки
Переступити не змогла.
Тепер мовчала
вже вона...
Він став
навколішки – дівчина очі відвела...
Десь
втратилась невпевненість колишня,
Він підхопив
її і крикнув: “Не миле без тебЕ життя,
Ти розумієш,
що слова тут лишні,
Не хочу чути
твого каяття,
Ти, люба,
перша і остання,
Яку кохав,
кохаю і кохатиму вже вічно я!”
ДівчИна
кинулась в обійми...,
І відбулась історія буття...
Ніч. Темінь.
Двоє у кімнаті...
Вуста до вуст,
рука в руці,
І лише тіні на
канапі,
Сплетіння ніг,
а срібні промінці
Від Місяця
проникли нишком в хату
І дзеркалом
відбились на дівочому лиці.