Не знаю, чим ти мене так
приворожила,
Прекрасним ликом, може,
поглядом небес,
Але до цього часу б ’ ється серце в
жилах,
До зараз я кохаю тебе,
мила,
Навічно, мабуть, я душею й
тілом твій увесь.
Якими травами мене ти привернула?
Скажи, яким ти словом звабила
мене?
Ти ж просто зникла, закохала і забула,
Ти, наче сон, приснилась й
промайнула,
А я і досі сплю й боюсь, що сон
мине.
Ти посміхаєшся, ти щось
мені говориш,
Я слухаю натхненно, але
чую ті слова,
Які тепер ти, чуючи,
потвориш,
Слова, якими з розуму мене
ти зводиш,
Слова моєї долі, ті, яких
нема.
- Ти хочеш, я віддам тобі всю
душу?
- Давай, - сказала ти, і я
віддав...
- Тебе кохаю я, як разом вітер,
воду й сушу,
По-іншому не вмію, тому мушу…
А ти кохаєш? – Мабуть, так. – І я чекав...
Ти падала в обійми, мов у
мед,
Вуста майстерно на цілунки
підставляла,
А я втрачав свій розум із
тобою тет-а-тет,
Без пам ’ яті блукав
серед п ’ янких тенет,
Які мені ти вже давно
порозставляла.
Я вірив, а ти грала, як могла,
Я був в захопленні від твого
екстра-класу,
Бо ти кохала, як мені здавалось,
ти цвіла,
Я був тобою і ти мною, начебто,
була,
Та не помітив я, як ти розтанула
у часі.
Як навіжений я жахаюсь
людських юрб,
Ти скрізь ввижаєшся мені і
вдень, і серед ночі,
І хай на мому серці вже не
кровоточить зруб,
Я все ще відчуваю солод
твоїх губ,
Я все ще бачу твої сині
ніжні очі.